Оля двічі тікала від «русского мира». Виросла в сім’ї медиків, тому й професію обрала не випадково. Але свою роботу бачить лише у вільній Україні, в якій вона народилася.Оля двічі тікала від «русского мира». Виросла в сім’ї медиків, тому й професію обрала не випадково. Але свою роботу бачить лише у вільній Україні, в якій вона народилася.Війна, що увірвалася на її рідну Харківщину відразу після 24 лютого, зумовила шукати порятунку навіть за кордоном. Однак доля сьогодні привела цю молоду жінку в Лохвицю, точніше у Лохвицьку міську лікарню, де Ольга Олександрівна Жукова працює невропатологом.Про те, як їй тут працюється, що довелося пережити, про її мрії та сподівання ми поговорили з Олею в довірливій розмові.

– Як мені краще до Вас звертатися, щоб для Вас було зручніше?

– Просто – Оля

.– Добре. Скажіть, Ви до Лохвиці звідки приїхали?

– З Балаклії Харківської області.

– Є таке місто…

– Балаклія, мабуть, стала ще краще відомою, коли тут у 2015 році на військовій базі цілими днями детонували боєприпаси.

– З огляду сьогоднішньої ситуації, після повномасштабного вторгнення росії, то непросто так знищували військові склади у багатьох містах України. Готувалися, не мабуть, а точно. На мою думку, Балаклію дуже швидко, до речі, окупували рашисти.

– На другий чи третій день після нападу. Спротиву ніхто ніякого не чинив. Тероборони не було…

– Та ще й мер виявився зрадником.

– На щастя, один із небагатьох. Бо переважна кількість містян хоче жити у своїй вільній країні, не під владою когось. А вони прийшли до нас, куди їх ніхто не кликав.У нас було чудове місто. Десь таке, як Лохвиця, тільки трохи більш індустріалізоване. Була шикарна лікарня, куди приїздили лікуватися навіть із Харкова. Жили ми добре.

– Тепер цю фразу я чую від багатьох людей, кого зачепило чорне крило війни…

– Так. Були якісь проблеми, проблемки, але всі вони тьмяніють на фоні страхіть війни.

– Олю, скільки часу Ви працювали в Балаклійській лікарні?

– Три з половиною роки. Спочатку проходила інтернатуру в цьому закладі, а потім два роки самостійної роботи.

– Чому обрали професію лікаря?

– Це сімейне. Батько був невропатологом. А мама все трудове життя пропрацювала фельдшером на швидкій допомозі.  Тому природно, що я виросла в середовищі, де медичні терміни були звичним явищем. Пішла по стопах своїх батьків.

– А як Ви опинилися в Лохвиці? Тут є знайомі?

– Ні. Історія ця проста і не зовсім. Коли росіяни зайшли в Балаклію, то я ще до місяця продовжувала працювати в лікарні, власне, як і увесь персонал. Нас не чіпали. А потім росіяни ставали з кожним днем усе нахабнішими й жорстокішими. Медбрат, який повертався після чергування в лікарні додому до молодої дружини і немовляти, так додому і не дійшов. Через два тижні його знайшли вбитим, зі зв’язаними руками й ногами і вирізаною на щоці «зеткою».

– Жах!

– Так. А коли вони почали обстрілювати нашу лікарню, дуже побили чоловічий персонал лікарні, то наступного дня вже ніхто на роботу не вийшов. Та й куди було йти, коли вони винесли з лікарні все, що можна було винести: від ноутбуків до списаних застарілих моніторів. На щастя, я вже цього жахіття не бачила.

– Ви виїхали?

– Так. Із двома своїми племінничками Катею і Машею, яким виповнилося по одинадцять років, ми виїхали до Польщі та ще після пережитого бомбардування. Тому тікати з Балаклії було конче необхідно і з цієї причини.В Польщі ми довго не затрималися. Як спеціаліст, я навряд чи себе відразу б реалізувала. Плюс туга за чоловіком, який залишився в Харкові, і через службовий обов’язок не може залишити свою роботу, зумовили мене шукати роботу в Україні через соцмережі. Були різні варіанти і в Західній Україні, і в Центральній. Але я обрала Лохвицю, бо так ближче буду до свого чоловіка.

– Між Лохвицею і Харковом є, до речі, автобусне сполучення.

– Ні. До Харкова я боюсь їхати. З чоловіком ми зустрічаємося в Полтаві.

– Дітей у вас поки що немає.

– Немає.

– А рідні?

– Моя мама – зі мною в Лохвиці. Дякуючи головному лікарю, вона працевлаштована в хірургічному відділенні. Нас, до речі, працевлаштували відразу, як кажуть, не дали й передихнути.

– Які Ваші перші враження?

– Колектив лікарні дуже хороший, кажу це від щирого серця. Багато молоді, є спільні погляди, тому є про що поговорити з колегами. Теж без лукавства скажу і про керівництво закладу. Чи то до Віктора Васильовича, чи до начмеда Ганни Григорівни можу звернутися по будь-яку пораду.

– А де Ви проживаєте?

– Нас прилаштувала у приватному будинку своєї мами медсестра з поліклініки. Дуже гарна людина.

– Сумуєте за рідним містом?

– Звичайно. За своїм сімейним куточком. Сумую за чоловіком, звичайно. Власне, як і за містом, у якому народилася і виросла. Але туди я повернуся лише після деокупації.Дуже сподіваюся, що наші хлопці звільнять мою Харківщину.У мене зараз таке бачення. Хай я буду без житла, але жива. Воно того не вартує. Мій однокласник вийшов на вулицю, біля нього розірвався снаряд. Отримав осколочне поранення і від сильної кровотечі помер. Душа кров’ю заливається, коли все це згадуєш. Мені вже не хочеться втретє тікати від війни.

– Чому втретє?

– Я навчалася в Донецькому медінституті, але коли там в 2014 році розпочалися бойові дії, то перевелася до Харківського медичного університету.Вдруге втікала від окупації  у березні цього року. Втретє вже не хочеться. Хоча тривожні валізи у нас стоять зібрані напоготові.Війна – це страшно! Психологічно дуже тяжко. Коли ти виходиш на вулицю, а по ній їдуть танки і ходять озброєні чужі люди, часто в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння. Хто знає що в їхніх головах?

– Багато хто виїхав із Балаклії?

– Багато. Але не всі. Хто в силу фінансової скрути не міг це зробити. Хто в силу прив’язаності до рідного дому, який страшно кинути напризволяще. Психологічно це тяжко.

– Є, звісно, й такі, хто радий росіянам…

– Є й такі. Це, здебільшого, ті, хто, не реалізував себе при нормальній українській владі.

– Але більшість має проукраїнську позицію?

– Так, хоча про це не говорять. Бо росіяни і рублі свої запроваджують для розрахунків, і погрожують, що Балаклія увійде до Куп’янського району Білгородської області.

– Людей, це звичайно, гнітить

.– Так. Люди поступово звикають до війни, і це страшно. Дехто сумнівається, що їх звільнять. Зв’язку з Україною немає. Тому психологічно не просто.

– Звідки в окупантів така ненависть до українців, навіть російськомовних?

– Ви знаєте, за той короткий час, що я там пробула, то звернула увагу, що вояки в них в основному з Далекого Сходу – буряти, тувинці. З більш цивілізованих центральних областей росії я не бачила. Тому й заздрість така до нашого рівня і способу життя.

– Через що й тягли все, що очі бачили…

– Не знаю, як щодо жіночої білизни, як пишуть у соцмережах, але побутову техніку, цінні речі – все виносили.

– Олю, скажіть, після всього побаченого і пережитого, чи немає бажання десь оселитися подалі від тих місць, що нагадують жахи війни?

– В принципі, є. В окуповану Балаклію я не повернусь однозначно. Непогано і в Лохвиці. Невелике, затишне місто, де для життя і роботи все, в принципі, є.Я взагалі ніколи не прагнула до великих міст, тому якби була робота і для мого чоловіка, то обживалися б тут. Але ніхто не знає, що буде завтра. Тому тримаємо кулаки за наших хлопців.

– Так, ми всі хочемо якнайшвидшої перемоги над ненависним ворогом. А Вам, Олю, бажаємо закріпитися в колективі лохвицьких медиків і залишити гарний слід у душах вдячних пацієнтів.

– Дякую. Постараюся.