Ви тільки на хвильку уявіть початок цієї життєвої дороги – 2 грудня 1922 року! 100 років тому. Ще не було навіть створено СРСР – країни, в якій пройде 70 років життя нашої героїні. І на очах якої ця країна зникне з карти Землі. Натомість утвориться вимріяна століттями нова держава Україна. І вся історія українського народу ось уже 100 (!) років пропливає перед її очима.
Мова про довгожительку з села Погарщина Катерину Симонівну Підлісну. У п’ятницю, 2 грудня, вона зустріла дуже поважний ювілей, сторічний. Дай Бог їй здоров’я, як і всім нам.У моїй журналістській практиці були нагоди, коли героїнями розповідей ставали сторічні ювілярки . Пишу в жіночому роді, бо це були лише жінки. Але об’єднувало їх не лише це. Їхні непрості долі вирізнялися тим, що у їхньому житті їм було нелегко і доводилося багато працювати. Але попри все, сторічні ювілярки зберегли і оптимізм, і почуття гумору, і життєву наснагу. А розповіді про Катерину Симонівну її рідних, односельців тільки ще раз підтвердили такі спостереження.
Її життєва стежка розпочалася морозяного, зимового дня 2 грудня. Це була субота 1922-го. Село Харсіки, що під Чорнухами. У той час і саме село, і майже всі волості Чорнущини входили до Лохвицького повіту. До Лубенського повіту входили лише землі Тарандинцівської волості. До речі, сам Чорнухинський район буде утворено лише наступного 1923 року, 7 березня.Так ось у родині селян Симона і Наталки Мокієнків народилася донька. Вона була шостою дитиною в цій багатодітній сім’ї, де вже було троє дівчат і двоє хлопців.Нелегке тоді було життя. Однак маленька Катруся зростала, ходила до школи у Харсіках, де закінчила шість класів. Пробувала навчатися і далі у Чорнухах, але на її плечі лягла турбота за п’ятирічним, наймолодшим у родині Мокієнків, братиком Петриком, бо всі були на роботах у колгоспі.
Найбільші життєві випробування чекали її попереду. У 1941 році, коли фашисти вторглися на українську землю, 19-річну Катю примусово забрали на роботи до Німеччини, де їй довелося тяжко працювати кілька років на «бауера» на місцевому заводі.Донька Катерини Симонівни Наталія пригадує розповіді матері, як їх гнали, як худобу, до того заводу.
– Йшли пішки так довго, що ноги підкошувалися. Була одна підвода, так на возі хтось лежав, комусь зробили операцію, – пригадує розповіді матері Наталія Олексіївна.
Війна зачепила чорним крилом не лише Катерину. На фронтах загинули два її старші брати Андрій та Іван. Їхній прах так десь і покоїться у безіменних могилах.Її майбутній чоловік Олексій Підлісний теж буде тяжко пораненим. Осколки так і залишаться в його тілі, що відіб’ється і на здоров’ї, і на тривалості життя.
– Останні десять років свого життя батько був слабким. Здоров’я підводило, був на групі, – згадує про Олексія Тимофійовича донька Наталія. – Він теж був простим трудівником, як і Катерина Симонівна.
Однак все це було попереду. Після перемоги, у 1945-му, в Катерини Мокієнко буде довга дорога додому з Німеччини.У рідних Харсіках вона, як і тисячі інших чоловіків і жінок, які повернулися з Німеччини, занурилася в мирне життя. Маючи працьовиту вдачу, встигала всюди. Спершу п’ять років трудилася вагарем на току на три колгоспи. У тодішні часи бувало, що в одному селі налічувався не один колгосп.Наступним життєвим етапом стала праця у колгоспній городній ланці.
Моркву, буряки, капусту, цибулю і ще багато інших городніх культур пересапали її працьовиті руки.А далі – тваринницька ферма в Харсіках, де Катерина Симонівна працюватиме аж до виходу на пенсію. Скільки тих бідонів перетягали її жіночі руки! Мабуть, ціла молочна річка могла б утворитися, якби зібрати те молоко, що вона надоїла!
– Я скільки пам’ятаю свою матір, то вона все біжить на ферму, – говорить донька Наталія Олексіївна. – А ферма далеченько. То вона вранці рано-рано встане, їсти нам наготує і в п’ять ранку вже пішла, і в обід, і ввечері. Влітку пішки, взимку коні з саньми. Доїли ж довго вручну, а як уже стали застосовувати доїльні апарати, то легше стало. Та й цікаво. Я, буває, зі школи біжу, щоб матері допомогти ті апарати підключати.
У 35 років Катерина Симонівна створила сім’ю. У 1959 році народився первісток Василь. Два роки тому він, на жаль, помер.Після Василя Катерина Підлісна народила ще одного хлопчика, Іванка, якому судилося прожити на цьому світі лише півтора рочки. Після тяжкої хвороби хлопчик помер у Полтавській лікарні. І тут доля її не балувала.А в 1963 році в сім’ї з’явилася маленька Наталочка.
Між іншим, Наталія Олексіївна теж наближається до одної солідної дати в своєму житті. Разом із чоловіком Григорієм вони забрали Катерину Симонівну з Харсік до Погарщини. Це трапилося у 2009 році.
– Придбали тут хату. Дарма, що мати вже тяжко ходила, та все ж, незважаючи на вік, ще й гусей доглядала, – каже Наталія Олексіївна. – А вже як зовсім злягла, то ми забрали її до себе.По натурі вона у нас компанійська, любить побалакати, пошуткувати. По молодості у неї дуже багато друзів було. Батько мій був навпаки серйозним, а мати веселої вдачі.
Пересвідчилися в цьому і староста Погарщинського старостинського округу Юлія Клименко та провідний спеціаліст старостату Ольга Гавриленко. 2 грудня вони вручали ювілярці квіти, солодкий подарунок та грамоту Лохвицького міського голови.З нагоди столітнього ювілею працівники старостату висловили жінці слова вдячності та шани за сумлінну працю, за мудрість та досвід, які вона передала своїм дітям, внукам, правнукам, жителям села.
– Вклоняємося Вашій життєвій мудрості, багатому досвіду, незламності перед воєнними лихоліттями, які випали на Вашу долю. Бажаємо Вам міцного здоров’я, щастя, радості, гараздів та ще довгих років у хорошому настрої, – побажала столітній ювілярці староста Юлія Клименко.
– Бабуся така позитивна, це треба бачити, – ділиться враженнями провідний спеціаліст старостату Ольга Гавриленко, яка проживала з Катериною Симонівною довгий час на одній вулиці в Погарщині. – І вірші нам веселі розказувала, і молоді роки згадувала. Молодець бабуся, така відкрита, душевна. Я вам скажу, що ще років зо два тому я бачила, як вона на подвір’ї газету читала. Дай Боже кожному так…
Катерина Симонівна має трьох онуків, одну правнучку. Вони теж прибули, щоб привітати поважну ювілярку в родинному колі.Не міг не запитати в рідних у чому секрет довголіття Катерини Симонівни. Може в генах? Якій їжі віддає перевагу?
– В роду таких довгожителів ще не було, – розповідає Наталія Олексіївна (до речі, вона довгий час працювала на Лохвицькій швейній фабриці, потім у їдальні Погарщинського сільгосптовариства). – А щодо їжі, то не любить м’яса, майже зовсім. Одного разу з’їла холодцю, так до лікарні довелося відвезти. Любить вареники, молочні продукти, як от молоко з булочкою і особливо яблука. Я їй кружальцями їх поріжу, бо зубів уже немає, вона і їсть. А солодке їла б скільки завгодно. Торт дівчата принесли, то вона така рада, – посміхається Наталія Олексіївна, яка тепер доглядає за рідною матір’ю.
Ось така історія звичайної української жінки, в долі якої переплелося за сто років стільки подій, що їх би вистачило на розгорнуту трилогію життя. Але по ньому вона йде зі світлом у душі й вірою. Як, приміром, навіть сьогодні, під столітнім тягарем прожитого, Катерина Симонівна Підлісна свято вірить у нашу перемогу і говорить, що в Україні все буде добре…
