«Про нього навіть придумати щось негарне не вийде, настільки був світлою і чистою людиною…» Так розповідають про Миколу Рибалка його друзі, однокласники, педагоги, які його навчали, заводчани, з якими він жив і трудився. 22 січня сотні жителів Заводського прийшли провести в останню путь свого земляка, який загинув на цій ненависній війні, яку принесла на нашу землю сатанинська росія. Був невеликий символізм, що прощання з Солдатом-Захисником відбулося саме в день державного свята – Дня Соборності України. За незалежність і свободу якої Микола Рибалко віддав найдорожче – своє життя.
Його бойовий шлях був доволі коротким. Миколу Вікторовича мобілізували до лав ЗСУ 3 грудня, а 15 січня в районі селища Білогорівка Луганської області, при виконанні бойового завдання, солдат Рибалко загинув. Йому назавжди залишиться 37. Без чоловіка залишилася його дружина, без батька – донька і син. Його життєвий політ обірвався буквально на злеті і несправедливо, що так рано. Власне, ці слова можна сказати про кожного загиблого Героя нашого краю. У цьому сумному, трагічному і водночас героїчному літописі, на жаль, вже більше тридцяти імен. На сторінках «Зорі» ми написали про кожного.
Але щиро зізнаюся, ще не було стільки добрих, світлих споминів, які повідали мені заводчани про свого земляка, який тут народився, виріс, навчався, працював…
Тому хай ці світлі спогади залишаться в історії як пам’ять про Миколу Рибалка. Бо говорилися вони щиро, від душі. Вже вкотре підтвердили одну просту річ – навіть за короткий життєвий проміжок, навіть простій звичайній людині можна зробити багато доброго, щоб про тебе відгукувалися з такою теплотою і любов’ю.
В’ячеслав Заславець, житель Заводського:
– Микола був дуже гарною людиною, дуже позитивною. Все своє життя прожив супероптимістом. Це підтвердить кожен, хто його знав. Чи то по навчанню у Заводській школі №1, чи в Лохвицькому технікумі, а потім у Полтавській аграрній академії, чи по роботі на райзовському елеваторі.
Взагалі це була розумна, талановита людина. Я б сказав, творча. Микола, окрім того, що любив малювати, мав гострий розум і тонке, можна сказати, своєрідне почуття гумору, яке рідко зустрічається в людей.
Всі, хто стикався по життю з Рибалком, я більш ніж упевнений, можуть розповісти про нього тільки хороше. Це така людина, що якщо й хотів би сказати щось про неї лихе, то не скажеш, бо нічого сказати.
Роман Васильченко, сусід Миколи Рибалка:
– Ми росли й навчалися разом. І в школі, і в технікумі, і в аграрній академії. Дуже добра людина. Завжди був на позитиві. Завжди веселий. У моїй пам’яті він назавжди таким і залишиться. Заряджав своїм оптимізмом. Був душею будь-якої компанії, підкорював своїм гумором.
Просто не віриться, що його вже ніколи не буде поруч із нами. Дуже жаль… Тим більше, що життя його не балувало. Батьки померли, коли Колі було років двадцять. Але вистояв у житті, вивчився, знайшов себе. Молодець. Йому б ще жити й жити…
Алла Таранська, викладач української літератури Лохвицького механіко-технологічного коледжу Полтавської агарної академії:
– З Колею ми пройшли разом його студентські роки, коли він формувався як особистість. Вже тоді було помітно, що він – людина неординарна і добра.
Коли так трапилося, що тяжко хворіла моя мама, мені потрібна була допомога, то Коля ніколи не відмовлявся.
А тепер, ідучи вулицею на роботу, я вже не побачу, що він мені махне привітно рукою зі свого авто.
За 35 років роботи в коледжі я бачила багатьох студентів. Власне, ті, кому зараз 45, були нашими студентами. Багато хто залишився тут, у Заводському. Багатьох випадково зустрічаю у Полтаві, навіть у Києві, не кажучи вже про Ромни, Лубни, Лохвицю… Когось пам’ятаєш, когось ні. А Коля був не таким, як усі. Він був дуже добрим. Умів співчувати. Володів ситуацією. Міг порадити.
Тому не дивно, що сьогодні прийшло так багато людей, щоб провести його за межу Вічності.
Особисто мені його дуже не вистачатиме. Такої ж думки про нього і мої колеги. Отже шкода, що ця клята війна забирає ось таких світлих людей.
Наталія Тьотка, педагог Заводського ліцею №1 колишній класний керівник Миколи Рибалка:
– Я буду говорити про речі абсолютно не сумісні із логікою життя і здоровим глуздом. Чому? Тому що діти повинні ховати своїх батьків. Це невблаганний закон життя. А учні – своїх учителів. Це також – закон життя.
А сьогодні – все навпаки. Я прийшла сюди з учнями 1986 року народження, щоб провести Колю в останню дорогу. Так не повинно бути…
Що я можу сказати про Колю? Це людина з надзвичайно розвиненим почуттям обов’язку. Це простий хлопець, із простої сім’ї. Але його батьки передали цю рису Миколі.
Його правилом життя було: сказано – зроблено. Коля ніс у собі свою чоловічу стать ще зі шкільної парти. Надзвичайно любив біологію. Тепер, аналізуючи його короткий життєвий шлях, розумію, що це не випадково. Бо біологія – це наука про навколишній світ. Оскільки Коля був життєлюбом, то найбільше він цінував людей, які були біля нього. А Батьківщину любив він не пафосно, не показною любов’ю, а любив по-справжньому. Покликали захищати країну – документ підписав і пішов, не ухиляючись від обов’язку.
Є ще один людський закон – Закон Пам’яті. І ніякому ворогу цей закон не сплюндрувати.
Це був тандем, де поєднувалися неймовірна порядність і надзвичайне почуття обов’язку. Коля протягом багатьох років був надійною опорою для своєї тяжко хворої мами, для своєї любимої дружини Вікторії і найкращим у світі батьком для свого синочка Єгора та затишком від життєвих негараздів для донечки Валерії.
Коля брався за різні справи, але всі ці справи були виконані. Бо він любив життя. Зараз у наших душах – уламок сирітства. Бо ми вже ніколи не побачимо на вулиці Шкільній класного хлопця на всі 100!
Віктор Корнієнко, директор Лохвицького механіко-технологічного коледжу Полтавської агарної академії:
– Микола Рибалко – випускник нашого технікуму 2005 року. Це була перша група випускників, які комплексно працювали з Полтавською агарною академією по спеціальності «Зберігання і переробка зерна».
Це був надійний, дисциплінований студент. Вимогливий до себе. Був надійним другом і товаришем. Не випадково, що в нього було так багато друзів. Свідчення цьому – велика кількість людей на похороні. Для нашого колективу, для заводчан – це велика втрата, велика біда. Хай земля йому буде пухом. Герої не вмирають!
Валентина Лиходій, секретар директора елеватора компанії «Райз»:
– На жаль, війна забирає кращих, справді кращих. Про Миколу Вікторовича кажу не тільки як про працівника, а й про людину з високими моральними якостями.
Микола Вікторович був сумлінним, відповідальним працівником. І по життю він був таким. Тільки найкраще можна про нього сказати. У мене мимоволі напрошується така фраза – «рай пуск». Це коли на небо забирають найкращих. Ви подивіться, кого зараз забирають – молодих, красивих, у кого маленькі діти, кому ще жити і жити.
Для нашого колективу це велика втрата. Дай Боже родині пережити це велике горе.
Марина Дроздова, одногрупниця Миколи Рибалка по Лохвицькому технікуму:
– Важко підібрати слова, коли серце розривається від усвідомлення, що ми втратили близьку нам людину. У технікумі ми Колю називали «Рибою». Це був настільки світлий хлопець. Я його знаю понад 20 років, бо ми ходили до одної школи, хоч і навчалися у паралельних класах. Після школи стали одногрупниками у місцевому технікумі.
Він настільки був позитивним, що поруч із ним ти просто не міг бути сумним. Життєлюб, надійний товариш, зовсім не конфліктний. Ми взагалі вважаємо, що є речі несумісні, як, приміром, «Риба» і війна. Зброя у Коліних руках – це щось недоречне.
Йому б іще жити і жити, будувати плани на майбутнє. Повести свого синочка у перший клас. Радіти успіхам своїх дітей. Просто жити. Але клята війна забрала Колю від нас, але ніколи не забере з нашої пам’яті…
Ці розповіді заводчан, часто перемежовані сльозами на очах, тільки посилюють біль і гнів до кацапської ерефії, бо її ні країною, ні народом, ні тим більше нацією не назвеш, адже скільки горя вони вже принесли на нашу землю. Це біда, коли в жорнах війни гинуть ось такі світлі, порядні люди, як Микола Вікторович Рибалко.
В останню путь заводчани проводжали його, стоячи на колінах по всій протяжності руху траурного кортежу. Десятки вінків і квітів лягли до його труни.
На місцевому цвинтарі на траурному мітингу до рідних загиблого Героя, до всіх присутніх зі словами співчуття і скорботи звернулися міський голова Віталій Сидоренко, педагог Заводського ліцею №1 Наталія Тьотка, однокласники, друзі Миколи Рибалка В’ячеслав Заславець, Марина Дроздова, священнослужитель.
Командир роти охорони Другого відділення Миргородського центру комплектування і соціальної підтримки старший лейтенант Юрій Терещенко вручив дружині Миколи Рибалки Вікторії державний прапор, знятий із домовини загиблого Захисника України.
Пролунали залпи салюту. Заводське попрощалося з іще одним Героєм цієї непроханої нами війни. Тепер вітри на масиві Гора, на цвинтарі розвівають чотири стяги. Вони – нагадування всім нам, кому ми зобов’язані своїм життям…
