Сучасна медицина розвивається настільки швидкими темпами, що те, що вчора здавалося недосяжним, нездійсненним, сьогодні вже стало звичним, апробованим до викликів дня. Можна пригадати гарячі дискусії в українському соціумі щодо трансплантації органів. Ці дискусії велися на фоні того, що сотні, якщо не тисячі українців очікували свого порятунку в закордонних клініках у надії на пересадку донорського органу. Врешті Верховною Радою був прийнятий закон, що узаконив трансплантацію органів. Після чого такі операції стали проводити і в Україні.Сучасна медицина розвивається настільки швидкими темпами, що те, що вчора здавалося недосяжним, нездійсненним, сьогодні вже стало звичним, апробованим до викликів дня. Можна пригадати гарячі дискусії в українському соціумі щодо трансплантації органів. Ці дискусії велися на фоні того, що сотні, якщо не тисячі українців очікували свого порятунку в закордонних клініках у надії на пересадку донорського органу. Врешті Верховною Радою був прийнятий закон, що узаконив трансплантацію органів. Після чого такі операції стали проводити і в Україні.Загалом за прогнозами міжнародних експертів до 2040 року більш ніж 60 відсотків оперативних втручань, що виконуються при лікуванні різних патологічних станів та захворювань, будуть пов’язані з трансплантацією органів, тканин та клітин.Разом із тим, трансплантологія широкого поширення в Україні ще не набула. Особливо це стосується глибинки. Навіть у нашій Лохвицькій лікарні не раз бували випадки, коли мозок людини вже відмер, і якби була згода рідних, то оперативно вилучені здорові органи комусь би врятували життя. Але…От щоб розібратися в цих «але», ми зустрілися нещодавно з директоркою з розвитку Першого медичного об’єднання Львова Іриною Заславець. Наша землячка, зокрема, відома своїм високопрофесійними репортажами на каналі СТБ щодо трансплантологічних операцій, які проводить відомий хірург Борис Тодуров. Власне, вона в цій царині – дока. Тому спілкуватися з нею і цікаво, і повчально, і пізнавально.
– На жаль, люди помирають, – говорить Ірина Заславець. – Але трапляються випадки, коли після констатації смерті мозку за допомогою апаратів ще підтримують життєдіяльність їх органів. Приміром, ще б’ється серце з поміччю апарата, але мозок уже помер, і людина вважається мертвою. Тому дуже важливо, щоб у лікарнях України – після розмови з рідними, яким би донесли важливість їхньої згоди – мали можливість трансплантації органів.
– Дуже раниме питання, Ірино Анатоліївно…
– Так. Чудово розумію, що не всі погодяться. Але якщо хоча б один такий випадок на рік фіксувався в окремій лікарні (а порахуйте скільки лікарень ми маємо в Україні) то це вже було б суттєво.
– Будь-яка лікарня для цього підходить?
– Там, де є реанімаційні відділення, де можуть діагностувати смерть мозку. У Лохвицькій лікарні, зокрема, це можуть робити.Просто людям потрібно зрозуміти одну річ: один донор може врятувати життя відразу кільком людям, які в очікуванні пересадки нирок, печінки, серця…
– Як на рівні держави впливають на ці процеси?
– З прийняттям з доповненнями Закону України у 2019 році, Міністерством охорони здоров’я України запроваджено пілотний проєкт, яким передбачено тарифи на трансплантування органів. Цей пілотний проєкт завершується цього року. З наступного року фінансування трансплантації донорських органів уже буде здійснювати Національна служба здоров’я України.
– Трохи якось не по собі. Що, кожен орган має певну ціну?
– Ні-ні. Ні в якому разі. Органи не мають ціни. Оплачується сама операція з пересадки цих донорських органів.Кошти йдуть конкретному лікувальному закладу, де проводиться операція.
– Чи реально здійснити трансплантацію органів у Лохвицькій міській лікарні?
– Абсолютно реально. Якщо ми говоримо лише про вилучення органів. Тут є операційне відділення, реанімаційне. Треба тільки правильно вести донора. Під супроводом київських фахівців, я думаю, місцеві хірурги з цим справляться.Якщо стосовно трансплантації органів, то транспортувати нирку, печінку теж абсолютно реально. Щоб транспортувати, приміром, серце, потрібен апарат штучного кровообігу, якого в Лохвицькій лікарні, на жаль, немає.Але, якщо б удалося трансплантувати хоча б нирки і печінку, то це б урятувало життя трьох людей. А якщо задіяти вертоліт, то можна ще й серце забрати. Це все у підсумку – врятовані людські життя.
– Словом, потрібна відповідна база, щоб увести в практику трансплантологію.
– Так. Але на рівні Лохвицької лікарні все це можна зробити.
– Розкажіть про себе, про лікувальну установу, в якій зараз працюєте.
– Я працюю директоркою розвитку Першого медоб’єднання Львова. Це найбільша медична установа в Україні. У її складі три лікарні: дві дорослі й одна дитяча. Також маємо поліклініку, реабілітаційний центрі, відкриваємо ще один.Торік наш заклад надав медичниі послуги 512 тисячам пацієнтів лише в стаціонарі. 11 тисяч із них – це поранені внаслідок війни.Із 35 пакетів медичних послуг, що фінансуються Національною службою здоров’я України, наша установа має 33.
– Цікаво, скільки пакетів має Лохвицька міська лікарня?
– Якщо не помиляюся, то за останньою інформацією Віктора Васильовича – 16.
– Це багато чи мало?
– Це немало, якщо я знаю лікарні у колишніх райцентрах, які мають право надавати лише 2–3 пакети медичних послуг. Багато що тут залежить від керівника медичного закладу, самого його персоналу і звісно від позиції громади, якій або байдуже до місцевої медицини, або вона її підтримує і розвиває.Тут дуже проста логіка – чим більше медичних послуг надає лікарня, тим більше у неї пацієнтів, тим більше коштів заробляє заклад.Ось у Лохвиці з’явилося нове обладнання, та ж лапароскопічна стійка.То вже людям не потрібно їхати до Полтави чи Києва, щоб зробити операцію з мінімальним операційним втручанням.Але треба рухатися далі.
Чому я і веду мову про трансплантацію органів. Ви пригадуєте, який був розголос, коли у Ковельській районній лікарні бригада хірургів на чолі з Борисом Тодуровим провела пересадку донорського серця! Операцію проводили в такому ж закладі, яким є Лохвицька лікарня.
– Які ще напрямки слід розвивати у нашій лікарні, як на Ваш сторонній погляд?
– Обов’язково має бути реабілітаційне відділення. Це дуже актуально на сьогодні. Навіть якщо б не було війни, але ж є люди, які перенесли інфаркт, інсульт, після тяжких операцій. Їм конче потрібна реабілітація.А тепер йде війна. Скільки травмованих є лише з нашого Лохвицького району! Зараз по Україні, здається, 380 лікарень законтрактувалися на надання медичних послуг із реабілітації.
– Це все правильно, але інколи складається таке враження, що у Національній службі здоров’я України люди настільки відірвані від місцевих реалій, що виконати всі умови НСЗУ буває дуже складно.
– Так, у них є ряд обов’язкових вимог до реабілітаційних відділень. Це і обов’язкова щоденна кількість годин реабілітаційних послуг, і цілий перелік обов’язкових спеціалістів у відділенні… Загалом реабілітація триває або 9 днів, або 21. Але хіба ж це складно? Якщо ставити за мету розвиток закладу, то це треба робити.Скільки людей зараз перебувають у депресії, скільки хлопців повертається з посттравматичним синдромом – усі вони потребують як фізичної, так і психологічної допомоги. Психологічного здоров’я потребують мільйони наших громадян.
Так що для Лохвицької громади вкрай важливо мати реабілітаційне відділення у місцевій лікарні. Зараз держава ставить це за пріоритет. Тим більше, без зайвого пафосу скажу, що Лохвицька лікарня розвивається, поповнюється новим обладнанням, новими спеціалістами. Тут багато що вдається і багато чого ще можна зробити.
– І в плані трансплантації теж? Повертаюсь до початку нашої розмови.
– Так. Просто люди мають збагнути одну річ: якщо хтось, на жаль, із їхніх рідних уже попрощався із життям, але донорські органи здорові – поділіться – і врятуєте комусь життя! Нещодавно у Львівській лікарні був такий випадок. Помирала мама нашого товариша Любомира. Перед смертю вона сказала йому: «Якщо ти щось віддаєш, ти наповнюєш комусь руку. Якщо ти віддаєш себе – ти комусь віддаєш своє серце.»Тому, коли мама померла, Любомир погодився на трансплантацію її серця, печінки, нирок. Їх пересадили чотирьом пацієнтам. Після реабілітації вони всі прийшли подякувати Любомиру. Серед них був Віталій, якому пересадили донорське серце матері. Любомир підійшов до нього і каже: «Я радий, що моя мама продовжує жити в твоєму серці…»
