Ми щодня проходимо повз нього. Звичайно, ні на мить не замислюючись, що перед нами будівля у прямому сенсі історична. За 116 (!) років тут відбулося стільки подій! Можна тільки уявити, скільки епох пережили металеві сходи з поручнями, що до сьогодні зберегли свою автентичність. І які прикрашають герби знаних людей Лохвиччини, які жили і творили більше століття тому.
Мова ж, звісно, про нинішню будівлю Лохвицької бібліотеки. Мене наші читачі давно просили познайомити ближче з цим двоповерховим будинком, із могутніми стінами і башточками на фасаді. Бо час невблаганний: минають роки, нашаровуються події, відходять у засвіти очевидці тих подій, а історія має жити. Та ще коли ця історія твого рідного міста. Тож припіднімемо завісу історії з цієї будівлі, на якій міститься охоронна дошка з написом «Пам’ятка історії. Історико-меморіальний будинок охороняється державою. Пошкодження карається законом».
Зазвичай лохвичани цей будинок за адресою вулиця Перемоги, 10, іменують коротко – «Бібліотека». І це відчасти правильно. Бо бібліотечна справа тут містилася як на початку 19 століття, так і 1976 року, коли остаточно, аж до сьогодні, тут розмістилися бібліотечні фонди колись району, тепер – міста.Втім, не лише царство книг заволоділо цими стінами. У різні роки тут розміщувалися різні організації й установи. Мабуть, мало хто знає, що до 1977 року тут містилася і редакція «Зорі». Вона займала приміщення на першому поверсі, де знаходиться нині відділ обслуговування учнів 5–9 класів. Так що і для нас , «зорян» цей будинок із химерами теж значимий у нашій історії. Перефразував я назву всім відомого будинку, що на Банковій у столиці України, не спроста. Бо і будівля у Лохвиці має чи мала свою колоритність.
А розпочиналося все майже 200 років тому. Того часу перший генерал-губернатор Полтавської губернії дав вказівку губернським креслярням розробити плани забудови повітових міст. У 1804 році такий план був складений і для Лохвиці.З нього слідувало, що центр міста залишався на місці торгового майдану колишньої фортеці. Новий план забудови базувався на прямокутній сітці вулиць. Через центральний майдан пролягла головна вулиця – шлях із Прилук на Лубни. Зі сходу на площу виходила Миргородська вулиця. В центрі міста передбачалося побудувати приміщення для суду, казначейства, поштову контору, крамниці, зокрема, кам’яні ряди…
Поступово, рік за роком, ці плани почали втілюватися у конкретні будівельні об’єкти. Так, на початку ХХ століття окрасою центру стала будівля, споруджена для потреб Лохвицького товариства сільських господарів. Це сталося у 1907 році.На той час у повітовому місті було вже немало капітальних будівель, але ця була однією з кращих: двоповерхова, цегляна, з високою стелею і великими вікнами.
Розміщений на другому поверсі актовий зал освітлювався зверху денним світлом через спеціальні скляні башточки – ліхтарі, вмонтовані у стелю і покрівлю. Ось вам і тогочасні химери цього будинку. (Один сучасний архітектор за старими фото розвінчав легенду – башточки покриті звичайнісіньким залізом. – Ред.).
Побутувала версія, що будинок зводився за проєктом відомого художника Опанаса Сластіона у стилі українського барокко. Але більш імовірно, з огляду на спеціальні скляні башточки, є твердження, що будівлю спроектував відомий український архітектор В. Г. Кричевський. Він є автором будинку Полтавського земства, де нині розташувався обласний краєзнавчий музей, міського училища в Куренівці та пам’ятника на могилі першого президента України Михайла Грушевського у Києві.
Ще як штрих, що в цій споруді завжди витав дух книги, є те, що частину двоповерхового приміщення Товариства сільських господарств займав книжковий салон із бібліотекою, бо ще в 1887 році було відкрито першу бібліотеку при Товаристві, щоправда, виключно для членів товариства.Втім, уже в лютому 1890 року бібліотека і читальня стали громадськими. Тут налічувалося 948 книг і 40 періодичних видань. Діяв добовий абонемент. За користування книгами і журналами брали плату 5 копійок, газетами – 2 копійки. Послугами бібліотеки і читальні могли користуватися як жителі Лохвиці, так і повіту. Природно, що в самодержавній росії того часу весь бібліотечний фонд практично повістю був російськомовним.
Та повернемося до будинку з башточками, якому ХХ століття принесло немало випробувань. 28 грудня 1917 року, після більшовицького перевороту в жовтні в Петрограді, присланий ЦК у Лохвицю товариш О. Л. Приліпін в актовому залі Лохвицького товариства сільських господарств проголосив, що у місто прийшла радянська влада. Разом із нею на землю України прийшла і трирічна громадянська війна.У 1919 році цю красиву будівлю облюбували війська генерала Денікіна. Тут знаходилися їхня військова комендатура і штаб однієї з військових частин.Історія повторилася більш ніж через двадцять років, коли під час німецько-фашистської окупації, тут містилися окремі ворожі частини, які прибували в Лохвицю на переформування.
В листопаді 1942 року у підвалі цього будинку німці тримали близько 50-ти активістів антифашистського підпілля у вірменському легіоні. 12 із них було розстріляно у Сосновому парку в Лохвиці.Фашисти, як сьогодні рашисти на окупованих територіях України, масово знищували книжковий фонд бібліотеки.
Ось як описує період фашистської окупації Г. С. Ясінська, яка очолювала районну бібліотеку і до війни. Запис зроблено 15 січня 1945 року. Копія її звіту, на щастя, збереглася.«Лохвицька районна бібліотека до приходу німців налічувала 28 000 книг. Коли прийшла німецька армія в перші дні війни, вони розташувались на нічліг у бібліотеці. Вони там топили печі, варили, для чого використовували бібліотечні меблі, рами портретів вождів і велику кількість книжок. Коли ми днів через 2–3 прийшли в бібліотеку, то там 50% відсотків книжок було знищено.»
Як я вже говорив, історія через 80 років, на жаль, знову повторюється. Рашисти «гідно» наслідують гітлеро-гебельсівську ідеологію.А щодо історії самої бібліотеки, загалом бібліотечної справи, то вона заслуговує окремої статті.
Повернемось колись і до цієї теми. Бо це все історія нашого краю.А щодо самої будівлі по теперішній вулиці Перемоги, 10, то у довоєнний період її облюбували органи влади. Спочатку був повітовий комітет, із 1923 – райвиконком і райком партії. У 1919 році тут був створений Лохвицький музей.У повоєнні роки знову знаходився райком компартії. А зі зведенням на початку вісімдесятих нової будівлі по Перемоги, 1, органи влади перебазувалися туди. Після чого приміщення колишнього товариства сільських господарів заселили працівники бібліотеки, районного архіву, відділу освіти, піонерського клубу і навіть представник КДБ в районі.
У 1990-х роках у підвальному приміщенні починав свою діяльність молодіжний клуб «Допризивник». Його традиції тепер продовжує клуб кіокушин карате.Сьогодні в будівлі перебувають організація ради ветеранів, документосховище архівного відділу, комунальна друкарня і, звичайно, Публічна бібліотека імені Г. С. Сковороди Лохвицької територіальної громади.
Саме ж приміщення, додам, місцями потребує капітального ремонту, щоб зберегти його ще на кілька поколінь лохвичан.Історія продовжується.
На фото: Фасад будівлі;столітні артефакти, що до цього часу збереглися у приміщенні бібліотеки
