– Сьогодні я для себе усвідомила, що вперше нікуди не спішу, – ділиться своїми відчуттями Альбіна Олександрівна Герасименко. – І що з мене впав тягар відповідальності, що я маю щось десь встигнути, когось не підвести, комусь порадити…
Альбіна Олександрівна, як звично її величають тисячі лохвичан, яких вона, в буквальному сенсі, першою благословляла на світ Божий, залишила медицину, якій вона була віддана протягом останніх п’ятдесяти п’яти років. Рішення прийняла виважено і заздалегідь, хоча ніхто її до цього не схиляв.
– Ніяких зауважень по роботі до неї у нас не було, – говорить директор Лохвицької міської лікарні Віктор Бурлей. – Як лікар акушер-гінеколог, вона найвищої категорії. Досвідчена, дуже відповідальна. Альбіну Олександрівну я б назвав взірцем, гідним наслідування для молодих лікарів.
Пропрацювати 55 років, можна сказати, на одному місці, заслужити таку людську шану, авторитет серед колег – вже варте поваги. А її мудре рішення попрощатися з колективом саме зараз говорить про неї як про Людину з великої літери.
Я вже не раз наголошував, що ми пишемо літопис нашого краю. І як би він не змінювався в адміністративних кордонах, усе одно це ціла епоха Лохвицького району. Альбіна Олександрівна теж в цій історії медицини Лохвиччини і Сенчанщини.
– У 1968 році ми приїхали у Сенчу. Мали відпрацювати три роки, – згадує вона свій початок трудової біографії. – Та й залишилися тут назавжди.
Втім, я тут трішки додам. Трудова біографія Альбіни Єгорової розпочиналася з посади… коректора районної газети «Ленінець», що видавалася у її рідному селищі Ратне, що розкинулося між українським Ковелем і білоруським Брестом. У Ратному вона закінчила місцеву школу, причому із золотою медаллю. Вступала до Чернівецького медичного інституту, але забракло якихось пів бала. Тому на рік поринула в газетярську справу. Але вже в 1962 році стала студенткою Тернопільського медичного інституту, по закінченню якого, до речі, знайшла і свою долю – Івана Герасименка, уродженця сусідньої Вельбівки, що на Гадяччині.
– При розподілі місця роботи він мене і вговорив приїхати в Сенчу, – посміхаючись розповідає Альбіна Олександрівна. – Ось побачиш, яка красива Полтавщина!
Іван Федорович пропрацював у Сенчанській лікарні невропатологом. На жаль, вже відійшов у Вічність. По стопах батьків пішли і їхні діти, що нині працюють у медичних закладах Києва, син Андрій – психотерапевтом, а донька Наталія – окулістом. Вони, до речі, кличуть її до столиці.
– Але що я там робитиму у великому місті? – і запитує, і водночас відповідає Альбіна Олександрівна. – Тут мене знають. Я виходжу з редакції «Зорі», а назустріч жіночка: «Добрий день, Альбіно Олександрівно! А Ви колись урятували мою донечку. Спасибі Вам. Вона вже доросла. Зараз у Польщі.» Приємно чути такі слова.Хоча колись я мріяла, що буду працювати у великому пологовому будинку, у великому місті. Але все життя пропрацювала у Сенчі. Що могла, те й робила. Тому як склалося в моєму житті, хай так і буде.
– Цікаво. Скільки пологів Ви прийняли за свою медичну практику?
– Колись пробувала підраховувати. Вийшло десь до п’яти тисяч. Траплялося, звичайно, всяке, на жаль. Переживаєш тоді страшно. На щастя, таких епізодів було небагато.
– Траплялися якісь нестандартні ситуації?
– Бувало всяке. Пригадую, у Сенчі до нас у квартиру прийшла вагітна. Ми з чоловіком тільки купили новий диван. А у неї раптом води відійшли, то пологи ми прийняли на тому дивані. Вона благополучно народила хлопчика.Доводилося приймати пологи і в салоні автомобіля, не кажучи вже про колгоспні «родилки».
– Емоційно-стресова у Вас професія…
– Так, але це те, що я люблю. Акушер-гінеколог – це, без перебільшення, моє покликання. Взагалі, професія лікаря, мабуть, найпотрібніша.
– Чому Ви так вважаєте?
– Тому що лікар лікує не лише тіло, а й душу. Ми маємо бути в першу чергу психологами, бо тільки 30–40 відсотків це дійсно хвороба, а решта – плоди нашої свідомості, психологічного настрою, наші страхи і переживання. Тому я не завжди була схильною відразу призначити медпрепарати…
Ми гортаємо її фотоальбом, як гортаємо сторінки життя. Вона згадує той чи інший епі зод.– Коли я приїхала працювати в Сенчанську лікарню, підібрався молодий колектив лікарів. Взагалі у нас завжди був хороший колектив. А акушерки які молодці! Що б я без них робила? – говорить Альбіна Олександрівна, передивляючись старі світлини.В її голосі трохи суму. А може мені здалося…
– Ви знаєте, я вирішила спеціально піти з роботи влітку. Цієї пори ти хоч чимось зайнятий. Бо восени сумно. Хоча найголовніше – треба йти вчасно, – розмірковує вона, відповідаючи на моє запитання.
Роздивляюся бібліотеку в її квартирі.
– Раніше я дуже багато читала. І чоловік любив вірші. Зараз вже ні, проблеми із зором, – говорить моя співрозмовниця.Вона то говорить українською, то переходить за звичкою на російську.
Мабуть, уловивши це, каже:
– Мої батьки – корінні росіяни. Батько, Олексій Федорович Єгоров із Псковської області, мати Анастасія Василівна з Карелії. Після війни вони приїхали відбудовувати Волинську область. Все життя звісно говорили російською. Я навчалася тільки російською. Ніхто ніколи не докоряв за це. Я не знаю, як би батько пережив оцю ганьбу, що робить зараз росія з Україною. Соромно зізнаватися, що ти росіянка за походженням. Одне прикро – що росіяни такі зазомбовані. А от українці завжди були і будуть вільними людьми, – мимохіть ми торкнулися в розмові і війни, бо це пече і болить кожному зараз.…
Надвечір Альбіна Олександрівна зазбиралася на город. Прозаїчна, буденна справа для сільського мешканця, для сенчанської жінки. Але ж є думки, є мрії, можливо навіть не такі нездійсненні.
– Мріяли б кудись поїхати?
– Мені чомусь хочеться до вічного Риму.
Тож хай мрії збуваються!
Фото із архіву А. Герасименко
