«Чому у людей виходить, а у нас – ні?» Часто запитують мене лохвичани, коли мова заходить про ту чи іншу справу, яку «клинять» різні обставини, різні персонажі з усіх сторін. Що тут відповісти? Напевно, кожне місто, як і конкретна людина, має свою карму. Це так – спрощено. А в деталях набагато складніше. І як почнеш розплутувати той клубочок, то вервечки тягнуться в усі боки.
Стоїмо ми днями з колишнім будівельником біля магазину «Маркет ОПТ». Гарний торговий заклад, і будівля органічно вписалася в центр Лохвиці. Але так «неорганічно» виглядає заросла бур’янами прилегла територія. Це взагалі окрема цікава історія.Ось мій співрозмовник, окинувши оком цей «краєвид», говорить:– А тут же мав стояти п’ятиповерховий багатоквартирний будинок за болгарським проектом, такий, як у Гадячі, де у чотирьохкімнатних квартирах мало бути по два санвузли. А сам будинок був спроєктований із паркінгом, новою мережею водовідведення…
Як би тут було зараз красиво!.. – чоловік рухом руки наче окреслив обриси так і не зведеної будівлі.
– Чому ж не збудували? – запитую.
– Втрутилися різні обставини. Плюс люди. Комусь хотілося, а комусь було зовсім байдуже. Та ще ігри за кулуарами. І взагалі цій Лохвиці чомусь не везе…І ми стали удвох перелічувати більше десятка найрізноманітніших задумів, навіть уже готових проектів, які так і не були реалізовані у нашому древньому місті.
Парадокс у тому, що через короткий проміжок часу ці об’єкти вже в натурі вимальовувались у інших населених пунктах, зокрема, в Гадячі. А в Лохвиці лише розводили руками: «і чого воно людям везе?»
Як на мене, то відповідь теж на поверхні – бо люди хапаються за найменшу можливість використати шанс, заручаються підтримкою впливових людей, особливо якщо вони ще й земляки, щоб залучити, як прийнято зараз говорити, інвестиційні кошти. Не діють за принципом «і сам не гам, і другому не дам». Чи носяться своїми амбіціями, як дехто з торбою. А непомітно, але настійливо творять історію свого міста, свого краю.
Для прикладу. Ось вже багато років любо-дорого їхати центральною вулицею Лохвиці, насолоджуватися прогулянкою до Соснового парку, крокуючи асфальтованими доріжками, які до того ж, уночі освітлюються, користуватися міцним містком, а не кладочкою. Правда, що ми до цього звикли? А це все завдяки покійному Тарасу Кутовому, як би хто до нього не ставився. До речі, гадячани його, як депутата, використали «на всі сто», добившись для Гадяча статусу міста обласного значення.
Я тоді відвідав одну із сесій міської ради і запитував у депутатів того скликання: «А чого ви нічого в цьому плані не робите? Ми ж маємо народного депутата, батьки якого родом із Лохвиці?» Так моє запитання і залишилися суто риторичним.У нас, до речі, свого часу в небайдужих лохвичан була ідея використати величезний потенціал багатьох вихідців із Лохвицького району, які досягли значних висот у своєму житті й на той час обіймали навіть високі посади в різних сферах. Хороша ідея, правильна, як люди правильні й роблять. І мені вдалося на тій єдиній зустрічі із багатьма земляками поговорити і почути їхні думки, плани що можна зробити для малої Батьківщини. Але… не судилося. Знову втрутилися обставини.
В чому мораль? В тому, що життя дарує один шанс. Іншого може й не бути. А на ці міркування мене наштовхнула палка полеміка лохвичан щодо ремонту поліклінічного відділення Лохвицької міської лікарні.«Не треба!», «Не на часі!», «Гроші на ЗСУ!», «Навіщо в цю лікарню вкладати?», «Це марнотратство під час війни!» ...– і цих висловів можна нанизувати і нанизувати, як і сперечатися до хрипоти, не чуючи один одного.І ці ремствування мали б право на життя, якби не одне «але». Бо у нас зовсім інша ситуація.
Кошти на ремонт поліклініки надає Європейський банк реконструкції і розвитку в рамках програми ЄС «Відновлення України». І кошти вагомі – більше 80 мільйонів гривень (!). Чи хоч одна громада відмовилася б від таких кошів? Мабуть, жодна.Чи можна їх використати для ЗСУ? Ні. Все лаконічно просто. Кому цікаво, той у відкритих джерелах знайде всі гуманітарні напрямки фінансової допомоги ЄС Україні. Зброя і до зброї – там вже інша арифметика. Тож маніпулювати удаваним патріотизмом тут не треба.Загальна сума проекту капітальної реконструкції поліклініки – більше ста мільйонів гривень. Частина коштів (за проектні роботи, сплату податків тощо) має бути внесена з бюджету Лохвицької міської ради. І це добре, що громада має таку можливість. Не мала б – ніякий «кузен» у Києві не допоміг.
– У першому варіанті загальна вартість робіт становила трохи більше 30 мільйонів гривень, – розповідає Лохвицький міський голова Віктор Радько. – Сіли. Поміркували. Ну, зробимо євроремонт. І що – в оновлені кабінети знову затягувати старі меблі, допотопне медичне обладнання та інвентар? Запитали, чи можемо тут щось змінити? «Можете» – нам відповіли. У лікарні вже багато років не проводили ніякі роботи, я маю на увазі кардинальні, і щодо благоустрою прилеглої території. Знову запитали, чи можна внести зміни у проєкт. Сказали – «Так». Тому, якщо все вийде, це буде нова сучасна поліклініка, – підсумував Віктор Іванович.
– Це дійсно буде повна реконструкція цього приміщення, що не знало капітального ремонту, мабуть, ще з моменту свого відкриття, – додає директор комунального закладу, головний лікар Віктор Бурлей. – Утеплені стіни, нова покрівля, нові вентиляційна система і опалювальна системи, водомережі, каналізація, електромережі. Нове сучасне медичне обладнання та інвентар, нові медичні меблі. За вимогою євростандартів – ліфт, він буде зовнішнім. І благоустрій – починаючи від інфекційного відділення і умовно, де закінчується паркан території лікарні (теж, до речі, зношений), що впирається в магазин «Берізка».Ось такий величезний обсяг робіт потрібно виконати за два роки. Думалося, що частину з них розпочнуть уже цього року. На останній 46-ій сесії Лохвицької міської ради відкоригували суму витрат у межах 35 мільйонів. Усе-таки вже кінець року. Оголосили тендер на виконавця цих робіт. Однак тендер не відбувся.Чому? По-перше, участь у ньому можуть узяти тільки ті будівельні підприємства, що вже мали в своїй історії подібні об’єкти, і освоєння в таких обсягах капіталовкладення. По-друге, вже кінець року, прийшла зима, то про які зовнішні будівельні роботи можна вести мову? По-третє, не так уже й багато є потрібних будівельних компаній під час війни.Гроші, на щастя, нікуди не дінуться, перейдуть на наступний рік.
Тож будемо чекати весни, обнадійливої в цьому плані. Дай Бог, щоб іще й переможної.Цікаво, чи хтось замислився, звідки Лохвиці таке щастя? Адже наш медичний заклад, приміром, нижчого статусу, ніж у сусідньому Гадячі, чи Миргороді, Лубнах, не кажучи вже про Полтаву, що мають статус кластерних лікарень. Може хто думає, що «вказали перстом» на Лохвицьку лікарню і все? Не напевно, а точно ж ні. Так не буває. Значить, є дуже впливовий високопосадовець, який у такий спосіб хоче допомогти своїм землякам. Значить, є такі люди, які знайшли до нього підхід. І якби таких історій було якомога більше, тоді б і Лохвиця була б іншою. Тут усе просто.А нашій медицині треба допомагати.
Це добре, що є Лохвицька міська рада з потужним бюджетом. Підставляє своє плече Сенчанська сільська рада з сильним фінансовим ресурсом. На жаль, цього немає у Заводській міській раді. Але якби не підтримка двох перших рад, то не зовсім радісну картину ми б мали сьогодні у лохвицькій медицині. Висловлю припущення – те, що її тримають на належному рівні, не зовсім декому подобається в обласному департаменті здоров’я. Мовляв, «що вони там пнуться?!» Я колись запитав одного посадовця департаменту, який оглядав приміщення нової дитячої лікарні: «Як можна закрити лікарню з таким сучасним пологовим відділенням?» «Та отож. Не було б його у Лохвиці – певно, по-іншому б і розмовляли?..», такою була реакція на мої слова.Так що не втрачаємо шанси, оновлюємося. Бо доля цього медичного закладу точно в наших руках. А доля – штука примхлива, на чому неодноразово в своїй історії обпікалася моя люба серцю Лохвиця.
