Вісім років тому він повністю осліп. Здавалося – світ окупувала пітьма. Але тільки не його світ. У ньому завжди панує світло, гармонія, жага життя і вічний промінь, що постійно тягнеться до Нього, Всевишнього…
Іван Федорович Штука, який проживає у Млинах, давно шукав зустрічі з нами. Але за коловоротом журналістських буднів, безупинної редакційної «текучки» разповзраз ми все відкладали цю зустріч на потім. Гирявоісковецький староста Наталія Давиденко все настирливо допитувалася: «Коли ж ви приїдете до Івана Федоровича? Він так жде…»
Ми зрозуміли, що раз так настійливо людина прагне зустрічі, то їй є що донести людям, що у неї є бажання поділитися сокровенним. А переступивши поріг охайного будинку і почавши неквапливу розмову, я відчув, що моє десь на хвильку поблажливе ставлення до сліпого, майже дев’яностотрирічного чоловіка відразу зникло. І чим більше я слухав ясні розповіді його життєвої історії, тим більше усвідомлював, який надміцний життєвий стрижень має ця сивочола людина. І що дорога її життя, не завжди устелена трояндами, є прикладом, як потрібно не здаватися на цьому шляху ні за яких обставин.
Іван Федорович Штука, можна сказати, є яскравим зразком людини, в біографії якої тісно переплелися кілька епох. І кожна є окремим розділом його життя. Але об’єднує їх одна єдина непорушна ознака – віра в Бога. Як це могло вживатися в радянські атеїстичні часи? Для мене теж це було загадкою, доки мій співрозмовник не розповів, як це було насправді.
А ще своєрідним гідом по скрижалях батькової біографії стала для мене Олена Анпілогова, донька, яка тепер доглядає за Іваном Федоровичем, і яку він із любов’ю називає «радість моя». Саме Олена перенесла на папір батьків автобіографічний літопис, який він створив, коли вже повністю втратив свій зір. Це ще один феномен цієї людини, що вартий поваги.…
Іван Федорович народився в далекому Казахстані, в селі Литвинівка Чистопольського району Кокчетавської області у 1931 році. Назва села чисто українська і це було не випадково. Під час столипінської реформи багато переселенців із України переїхали в безкрайні казахські степи. Зокрема, і родина Іванового діда Пилипа перебралася сюди у 1909 році, залишивши назавжди Тернопільщину. Батькові Івана тоді виповнилося лише дев’ять років. Уся їхня родина була глибоко віруюча.Ще один штрих до його біографії.
Більшу частину свого життя Іван Федорович провів у російськомовному середовищі. Тому природно, що говорить російською. Але жив і живе у серці з Україною, про що свідчать його вірші.Дарма, що народився у Казахстані, але в його тодішньому паспорті у графі «національність» значилося «українець». Він із Криму переїхав до Млинів, бо хотів жити саме на українській землі, землі його предків. А міг би поїхати до доньки у Росію, де, здавалося йому, більш комфортне мовне середовище.Та навіть його дядько Степан, коли прийшла пора, уже в зрілому віці полишив Казахстан і повернувся на Тернопільщину, «щоб померти вдома».
До речі, через свого батька Федора Пилиповича Іван Штука отримав клеймо «ворога народу». Було це в голодні післявоєнні роки, коли голод добрався і в степи Казахстану. Батько, який працював бригадиром, як істинно православна людина, щоб люди не страждали, таємно наділяв односельців потроху зерном. Звісно, що його відразу приписали до «ворогів народу».
А Івану як «сину ворога народу» не дали закінчити навіть семирічку. Благо, що все ж виписали свідоцтво про закінчення школи, бо без нього не відбувся б у майбутньому вчений зоотехнік Іван Штука, який потім на відмінно закінчив і сільгоспінститут, і сільгоспакадемію.Іван Федорович до 1969 року працював у Казахській РСР. Того ж року з сім’єю переїхав до Криму, в село Трудове Сімферопольського району.
Спочатку він трудився головним зоотехніком у місцевому радгоспі «Сімферопольский», а згодом – заступником начальника Кримського обласного управління племінного об’єднання із тваринництва. На цій посаді І. Ф. Штука перебував до 1991 року, коли вийшов на пенсію. У своєму житті він би міг обіймати ще вищі керівні висоти, але заважала цьому його безпартійність.
– Мені неодноразово пропонували стати членом партії. Пригадую, як у Сімферополі секретар обкому підходить: «Ми будемо пропонувати Вас на вищу посаду. Тільки напишіть заяву про вступ до партії». Я йому відповідаю: « Я ще не готовий до цього. Треба це заслужити». Через місяць він знову підходить: «Напишіть заяву». А я йому своє: «Мені треба ще потрудитися, щоб стати партійним». Такою ж безрезультатною була і його третя спроба.Але мене цінували як хорошого спеціаліста, господарника, бо працював я старанно і мав хороші результати в роботі.Через кілька років мені, до речі, показали мою особову справу, де було вказано – «не визнає Компартію».
– А в комсомолі Ви були?
– Ні.
– Звідки у Вас таке категоричне неприйняття комуністичної ідеології?
– Мої батьки були віруючими православними людьми і цю віру вони заклали в моє серце ще з дитинства. Мені батько говорив тоді: «Це тимчасова влада, бо вона сатанинська. Совєти – вони не від Бога, вони від лукавого».
Я ріс, навчався, жив і працював і бачив що оте ленінське «предрассудки Бога нам не нужны» – дійсно щось не те. І коли після смерті Сталіна у 1953 році люди почали повертатися до Бога, все більше переконувався у батьковій правоті.Тому коли на мене тиснули і змушували вступати в комуністичну партію, то основною умовою вступу була моя відмова від віри в Бога. А я до нього звертався і звертаюся постійно. Багато читав, зокрема Євангеліє, послання апостолів, святих отців, псалтир…Як напише Іван Федорович у своїй брошурі «Шлях до Бога», звертаючись до людей «не міняйте віру в Бога на земні багатства».
Про себе він говорить так: «Бережливо ставлюсь до часу свого. На своєму життєвому шляху живу в позитиві, стараюся бути чесним, високодуховним, добрим, всебічно розвинутим, життєрадісним, доброзичливим».
У 74 роки він овдовів. Його дружина Поліна, з якою прожив спільно 50 років і з якою жив душа в душу, померла від раку. Тож у 2005 році Іван Федорович полишив Крим, де після виходу на пенсію ще й успішно фермерував. Приїхав на Лохвичиину, у село Млини, де мешкають його син Василь і донька Олена, яка тепер і доглядає батька. І вона, як ніхто, його добре розуміє.
– Коли померла мама, тато думав що життя для нього теж закінчилося, – розповідає Олена, яка, до того ж, має чудовий дар художника і свої знання передає учням Лохвицької гімназії №1 і гуртківцям Лохвицького ЦДЮТ. – Але він багато молився, у нього з’явився величезний потяг до життя. Тато зрозумів, що потрібно жити, раз Творець надає таку можливість.По натурі він – дуже вольова людина і, можу сказати, що про таких кажуть: «Сам себе зробив». Ніколи не пив спиртного, не палив, вів здоровий спосіб життя, постійно ставив собі за мету розвиватися, самовдосконалюватися, завжди бути на позитиві.А ще, коли ставив собі завдання досягти якоїсь цілі, обов’язково добивався цього. Він і ту брошуру написав уже після того, як повністю осліп. Цього може досягти тільки цілеспрямована людина, яка ніколи не пасує у своєму житті ні перед якими труднощами…
Як пише у своїй автобіографічній книзі Іван Федорович Штука: «Ця книга – стан моєї душі, мого серця. Я вірю, що моє життя не було марним і мій шлях до Бога був обраний правильно…»Ось такі вони – долі людські, що зумовлюють хоч на мить зупинитися і порозмірковувати у цьому гріховному бутті над вічними істинами.
