Насправді ця тема майже не досліджена і на сьогодні ми маємо лише розрізнені, скупі дані про офіційний друкований орган Сенчанського району. Як відомо, сам район був утворений спочатку в період із 1923 по 1931 рік. Потім ліквідований і відновлений вже у складі Харківської області у 1935 році. Як адміністративно-територіальна одиниця проіснувала до кінця 1962 року. Все це відомо з архівних джерел.
А ось про історію районної газети (а це був обов’язковий офіційний атрибут при райкомі партії і виконкомі ради у будь-якому районі) архівних даних якраз і дуже мало. У Сенчі газета називалася «Ленінським шляхом» – типова клішована назва для газет тої радянської пори. Але не це важливо. Цікаво було – хто тоді працював у Сенчанській газеті, де її видавали, в якій будівлі розташовувалася, який тираж мала, хто був редактором і так далі? Все це – крупинки історії Сенчанського краю і їх хотілося б зібрати і зберегти для нащадків.І як це часто трапляється, у хід подій втрутився випадок.
Одного разу сенчанин Олег Горященко виклав в інтернеті світлини старої Сенчі. І серед них було фото колективу редакції і друкарні газети «Ленінським шляхом». На ньому я впізнав Анну Арсентіївну Мостову, яка потім багато років працювала складачем вручну в Лохвицькій друкарні.
Друга знахідка знайшлася у стінах редакції «Зорі». Перебираючи архіви, я натрапив на згорток у міцному папері, перев’язаний шпагатом, на якому був напис «Сенчанський район». А вмістом цього згортку виявилися «Книги наказів» і «Відомості заробітної плати» Сенчанської редакції райгазети «Ленінським шляхом». Тільки ці архіви охоплювали період лише з 1944 по 1955 роки.
Як ці документи опинилися в Лохвицькій редакції – можна тільки припускати. Але це вже були хоч якісь зернятка з історії Сенчанської районки, дарма що мали суто канцелярсько-бухгалтерське призначення.Крім того, поспілкувавшись із Олегом Горященком, я дізнався, що його дід по материнській лінії Олександр Харитонович Гончаренко свого часу теж працював у Сенчанській газеті. Підтвердження цьому я знайшов у відомості про видачу заробітної плати по редакції за 1953 рік, де О. Х. Гончаренко займав посаду відповідального секретаря зі ставкою у 790 карбованців.Більше того, Олег Горященко надіслав нам світлини шпальт газети «Ленінським шляхом» післявоєнної пори.Ось тоді у мене і виникла ідея з цих архівних клаптиків скласти коротку історію Сенчанської районки хоч і за невеликий історичний проміжок. Тож розпочну. Що впадає в очі, коли береш в руки ці артефакти, яким по 80 років? Це дух тієї воєнної й післявоєнної пори. Людям було не до «красот» діловодства. Підшиті листочки простого шкільного зошита з чорнильними записами, якісь простенькі квитанції, касові ордери, просто заповнені папірці з чиїмось підписом і тому подібне, але все це підшито в одну справу. Це є документ.
Куценьку книгу наказів вели з 1 червня 1944 року по січень 1945-го. Облік бухгалтерських документів розпочали з березня 1944-го.Характерно, що за цей короткий проміжок часу постійно змінювалися редактори.
Так, перші номери районки після звільнення України від німецько-фашистських загарбників виходили під керівництвом редактора Бориса Євдокимовича Фісуна. У листопаді 1944-го його перевели на іншу роботу, і редактором став Сергій Максимович Пачкал. Але очолював він редакцію трохи більше місяця, коли з 1 січня 1945-го передав справи Тимофію Денисовичу Кузьменку. Про це засвідчує відповідний акт від 1.01.1945 року, де, зокрема, зазначено, що на поточному рахунку редакції у Держбанку в наявності є п’ять тисяч чотириста двадцять карбованців і 19 копійок.Із тих коротких архівних бухгалтерських документів за 1944-45 роки можна припускати як нелегко йшло відновлення друкованого органу Сенчанського РК КП(б)У та районної ради депутатів трудящих після звільнення Сенчанського району від загарбників. З миру по нитці, як у тому прислів’ї, збирали необхідне, щоб налагодити випуск газети.
Цілком очевидно, що районку випускали і до війни, бо є наказ редактора Т. Д. Кузьменка поновити на посаді відповідального секретаря В. Я. Белича, який працював на цій посаді до призову в армію. Напевно, цей чоловік, пройшовши фронтовими дорогами, повернувся восени 1945-го додому в Сенчу.
Але повернемося до початку 1944-го. Сенча післявоєнна. Відроджувати роботу редакції випало Борису Фісуну. Судячи з командировочного посвідчення від 3 лютого 1944 року, Полтавський обком направив його в Сенчанський район на посаду редактора райгазети. Штат редакції складався з редактора і бухгалтера Л. І. Савельєвої.Завдяки примітивному, але скрупульозному обліку можна прослідкувати, як відновлювали роботу редакції. Так, із Чорнух привезли розібрану друкарську машину «Агітка», ще одну привезли з Гадяча, знайшли в Харкові друкарські шрифти. Газету ж набирали вручну – вилиті свинцеві літера до літери, кома до коми і т. д. Про ці «технології» можуть розповісти лише поліграфісти з немалим досвідом. Із Лохвиці привезли тискальний верстат.
Є договір редактора Бориса Євдокимовича Фісуна із заввиробництвом Лохвицької районної газети «Зоря» Семеном Яковичем Мінаєвим, де останній зобов’язується налагодити всі верстати, відлити нові друкарські валіки, перебрати всі наявні шрифти, ознайомити складачів із процесом верстки газети. На це дається десять днів. За цю роботу редактор зобов’язаний заплатити тов. Мінаєву 600 карбованців.
Основною «технікою» для редакційних потреб був… кінь. На клаптику грубого крафтового паперу, що є документом, олівцем виписано рахунок для Сенчанської редакції, де зазначено, що їй відпущено віжки, два посторонки, уздечку і п’ять метрів товстої мотузки на загальну суму 339 карбованців 35 копійок.Є умова, укладена між правлінням сенчанського колгоспу «Червоний партизан» та редакцією газети «Ленінським шляхом», підписана головою колгоспу Грицьком Антоновичем Дев’яткою і редактором Борисом Євдокимовичем Фісуном.
Далі мовою оригіналу:«1-го березня 1944 року колгосп бере на збереження, кормління і догляд за конякою редакції газети «Ленінським шляхом», не використовуючи її на будь-яких роботах. За це редакція зобов’язується виплачувати колгоспу щомісяця по 150 карбованців».Завершуючи цю «кінську» тему, у підшитих бухгалтерських документах знайшов цікавий рахунок від 3 січня 1945 року. Знову ж таки мовою оригіналу: «Отпущено Засульським сельмагом Сенчанской редакции пол-литра водки для лечения коня на суму 50 рублей». Підпис завсільмага.
За короткий проміжок часу діяльність Сенчанської районки була відновлена. Провели передплату. Тираж, правда, мали зовсім невеликий – всього кілька сот екземплярів. На кінець першого півріччя 1944-го сформувався колектив редакції.
Ось яким він був, виходячи з відомості нарахування зарплати за червень: редактор Фісун Б. Є., відповідальний секретар Шкуренко Д. С., старший наборщик А. А. Мостова, учень наборщика Ф. Р. Ріпка, учень друкаря А. П. Середняк, прибиральниця П. Лещенко, радіопрограміст А. Сербин.Про останню посаду поясню, бо для нинішнього покоління це незвідана цілина. Так ось, у штатах усіх газет була така посада. У функції радіопрограміста входило у певний час із радіоприймача занотувати тексти повідомлень ТАРС ( телеграфне агентство Радянського союзу).
Тексти ці були доволі довгими і містили матеріали партійних пленумів, соціалістичних звершень по всій країні, повідомлення на міжнародну тематику, де клеймили капіталістів і т. п. Всі ці тексти потім втілювалися у гранки, а далі у шпальти газет. Ось чому газети тої радянської пори були дуже однотипними через кругову цензуру і відносно мало містили місцевого матеріалу. Жаль, що не можемо продемонструвати це наочно.
Спасибі Олегу Горященку, який віднайшов у сімейному архіві кілька екземплярів газети «Ленінським шляхом» і надіслав їх на електронну адресу «Зорі». Щоб зробити це технічно, потрібно відвести цілу газетну смугу під шпальту Сенчанської районки.Гортаючи пожовклі папірці з архіву цієї газети, натикаюсь на цікаві паралелі, такі співзвучні з тим, що зараз переживає наша країна, борячись із рашистами.
Українці донатять, підтримуючи наших захисників. Виявляється так було і в Другу світову.Переді мною квитанція від 3 лютого1945-го відділення Держбанку у Сенчі про оприходування коштів від працівників редакції «Ленінським шляхом» як пожертвування на будівництво ескадрильї літаків. «Полтавщина переможцям» – в сумі 1205 карбованців. І додається відповідний список: Кузьменко – редактор 200, Тригуб – секретар – 175, Зачепилова – завдрукарнею – 155, Горященко – коректор – 125, Рожко – інструктор – 125, Мостова, Ріпка – наборщики – по 85, Середняк – учень наборщика і Мазука – радіопрограмістка – 50, Якименко – сторож – 35 карбованців.
Люди віддали третину свого заробітку заради перемоги у тій війні.Напрошується запитання «Багато це, чи мало?» і «Що можна було придбати за тодішні карбованці?» до грошової реформи 1947 року.Як відомо, ціни на товари в Радянському Союзі були жорстко контрольовані, а отже майже скрізь однакові.
Що було і по чім – зафіксував Держстат у 1946 році. Так, кілограм житнього хліба коштував 3 карбованці, а кілограм пшеничного – 4 карбованці, гречки – 12, цукру – 15, вершкового масла – 64, соняшникової олії – 30, мороженого судака – 12–16 (у залежності від сорту), пляшка пива «Жигулівське» – 7 карбованців і півлітрова пляшка горілки – 60 карбованців.
А щодо Сенчанської районки і тих архівних бухгалтерських даних за період 1944 по 1945 роки, то можна у них віднайти не одну цікаву деталь, що характеризувала ту епоху тієї країни, якої вже немає. То вже історія, що канула в лету.Мені ж цікаві люди того часу. Це теж історія. Зауважу, що після Тимофія Денисовича Кузьменка редакторами були Григорій Васильович Уженко з 1949 року і по 51-й, а після нього – Лідія Панасівна Смірнова. Як не згадати тут Марію Григорівну Козинець, яка була заступником, а потім працювала багато років заступником редактора, завідуючою відділом листів Лохвицької «Зорі».Мабуть, люди, згадані у цій статті, вже давно відійшли у вічність…
Було б добре, якби хтось доповнив цю розповідь, щоб було її продовження, бо цікавих фактів про колишню районку ще багато.А саме приміщення Сенчанської районки збереглося і понині в Сенчі. Тепер це житловий будинок, де проживають дві родини…
Фото Олега Горященка
