Є люди, які мене просто дивують. Із Анатолієм Сорокою, який торгує комбікормами, я часто перетинаюсь на Лохвицькому ринку. У нас завжди є спільна тема – місто Іванків, що поблизу Чорнобиля. Анатолій там народився, довго проживав, а мені там випало працювати три з половиною роки у місцевій газеті «Трибуна праці». А ще часто бачу його їдучим на спортивному велосипеді (втім, цим сьогодні нікого не здивуєш).Отож, як виявилося під час розмови з цим високим худорлявим чоловіком, не все так просто з цим його способом пересуватися. І велосипед – не просто двоколісний транспорт, а свого роду невідємна часточка життя Анатолія Сороки. Можна сказати, його філософія.
– Велосипед я люблю все життя, – почав ділитися своїм мікросвітом Анатолій Миколайович. – Усе розпочалося ще змалку, коли у дев’ятирічному віці один грамотний, толковий лікар порадив моїй мамі Ользі Петрівні: «Купіть йому велосипед, хай зміцнює своє здоров’я». Отак, коли я навчався у другому класі, отримав новеньку «Україну».Ногу під раму – і гайда. Я з велосипеда не злазив. І як же я його любив! Завжди чистий, усі деталі, які труться, вимащені, все підтягнуто. Оцю звичку я зберіг до сьогоднішнього дня. Певно, цим і вирізняється людина, яка захоплена своєю справою по-справжньому.Десь у п’ятому чи шостому класі я вже міг здолати відстані до 70 кілометрів за день. Мені припали до душі отакі мандрівки, коли далеко їдеш, щось для себе відкриваєш, можна сказати, радієш світові. Напевно, тоді я збагнув, що це – моє.
– Витривалість з’явилася теж…
– Не тільки. Я фізично зміцнів. Своїм однокласникам демонстрував отаку вправу: за 10 хвилин робив одне-єдине присідання. 5 хвилин повільно присідаєш, наступні 5 хвилин – встаєш. Спробуйте так зробити, якщо гадаєте, що це легко.
– Гадаю, це дуже важко. Це ж яке статичне навантаження на м’язи ніг!
– Так. Хоча в інших видах спорту мої показники були так собі: коли бігав кроси чи підтягувався на перекладині, результати мав посередні. А ось їзда на велосипеді мене захоплювала повністю. Після неї у мене завжди гарний настрій, я сповнений сил і є постійне бажання знову їхати. Правда, у справжніх змаганнях я не брав участі. Мене манили мандри, потім спортивний туризм.
– Тут теж потрібна фізична готовність.
– Так. Я тренуюся днів п’ять на тиждень.
– Що включає тренування?
– Залежить, звісно, від обставин, бо буває, що на роботі втомлююсь чи бракує часу, але тренування стараюсь не пропускати. Проїжджаю за один раз по 80–90 кілометрів, буває й до 100.
– Цікаво, як на Ваше захоплення реагує дружина?
– Таня реагує цілком нормально. Хіба краще лежати на дивані та потягувати пиво чи сидіти в інтернеті? Це мій світогляд – мандри. І в цьому немає чогось, що заважає у сімейних стосунках. Я вже без цього не можу. Якщо пропустив день-два тренування, відчуваю, що організму чогось бракує. А сів на велосипед, проїхався, зарядився киснем, прогнав по тілу кров – і ти вже у формі. Треба ж пам’ятати, що 60 відсотків кровоносних судин знаходиться в ногах. А при їзді на велосипеді саме на них припадає навантаження.
– Анатолію Миколайовичу, слухаючи Вашу розповідь про велосипедні прогулянки довжиною до 100 кілометрів, ловлю себе на думці, що Вам зараз років під 60 (!) А як далеко можете помандрувати?
– До війни я щороку їздив велосипедом до моря. Чи то в Залізний Порт, чи то Приморськ, чи ще кудись. А це тисяча кілометрів у одну сторону й стільки ж назад додому.
– Ого!
– Я щоразу обирав різні маршрути, бо цікаво і світ побачити, і маршрут випробувати. Через Черкаси виходило 800 кілометрів у один бік, приміром.
– Мені це важко збагнути – проїхати таку відстань, щоб тільки скупатися в морі!?
– А я це робив із величезними ентузіазмом і задоволенням. Мета поставлена – виїхав із власного двору, добрався до моря, побув там кілька днів і повернувся знову до двору.
– За скільки днів доїздили до Чорного моря?
– Як правило, за 5 днів. Я себе налаштовував, що маю за світлий день подолати не менше 200 кілометрів. І старався з цього графіка не вибиватися. Звичайно, траплялося всякого – то зустрічний вітер, то дощ. Та якщо відставав від задуманого, надолужував наступного дня.
– Так і напрошується запитання про екіпіровку для такої поїздки. Це ж не просто сів на велосипед удома і поїхав собі?
– Звичайно, ні. У мене все продумано до дрібниць. Мій велосипед для подорожей обвішаний сумками з усіх боків. Загалом везу до 20 кілограмів вантажу. Сюди входить намет, спальний мішок, засоби гігієни, медикаменти, все необхідне, якщо раптом потрібно буде полагодити велосипед і, звісно, продукти.
– Віддаєте перевагу сухим сніданкам?
– Ні. Обов’язково у багажнику мед, бо це – глюкоза, сало, суха ковбаса, в’ялена риба, якесь печиво і вода. По дорозі, якщо є потреба, щось підкуповую.В останні роки я став брати з собою невеликий газовий балончик, щоб на пальнику швидко щось приготувати. А років 15 тому розпалював невелике багаття, на якому кип’ятив воду для чаю, кави чи мівіни.
– Це ж як тяжко тягти, хоч і на велосипеді, такий вантаж?
– Я ж говорив, що в мене все продумано. Навіть багажні сумки пошиті у вигляді трикутників, щоб була відповідна аеродинаміка. Бо зустрічний вітер гальмує відсотків на 20 твій рух. Коли я дивлюся на сучасних велосипедистів, на плечах яких височать здоровенні квадратні рюкзаки, за голову берусь. Як можна з таким «парусом» їхати проти вітру?
– Ви так скептично ставитесь до молодих велосипедистів…
– Мене відштовхує інколи навіть їх зовнішній вигляд, подекуди занедбаний. Я, припустимо, хоч і їду до моря, по шляху знаходжу річку, де зупиняюсь на певний час. Помився, поголився, прополоскав шкарпетки, кросівки, велосипед протер. Все має бути чистим. Я ж в’їжджаю в місто не як бомж, а як професійний велотурист. Для мене це аксіома.
– Ночуєте в готелях?
– Ні, ні, що Ви! То вже не вело туризм для мене, швидше якась пародія на нього. Я вже говорив, що мене вабить сама мета, процес – ти виїхав зі свого двору, досяг пункту призначення і повернувся назад додому.А ночую я в наметі. Тут головне – вибрати безпечне місце для ночівлі, щоб ти міг відпочити і ніхто твій сон не потривожив. Трапляються люди, на це здатні.Є, звісно, хороші люди. Пригадую, як, повертаючись одного разу з моря, я потрапив під проливний дощ, який довго не вщухав. Промок до нитки. Зупинився, щоб поставити намет і якось зігрітися, бо зуб на зуб не попадав.
І тут під’їздить легковик, виходять молоді хлопці. Бачать мій стан, запитують:– Може, Вам їжі привезти чи води?
– Ні, – кажу, – в мене все є.
– То давайте відвеземо Вас туди, де можна переночувати.
– Дякую, хлопці, я справлюся сам.
Вони поїхали, а я подумав, що дарма закидають нашій молоді.
– Анатолію Миколайовичу, а чому Ви їздите наодинці, можливо, гуртом було б веселіше?
– Це моя філософія життя. І що так краще, підтвердив один випадок. За тодішнім Кіровоградом по дорозі мене наздогнав один велосипедист. Познайомилися, розговорилися. Чоловіку було за 60, але виглядав він моложаво. Каже мені:
– Як я Вам заздрю! Оце б разом із Вами їхав і їхав! Хоча правильно робите, що їздите один.
Питаю, чому. Відповідає:– Я спробував отак мандрувати в гурті. То це не відпочинок, а морока. Постійно сперечалися – той заморився, той спати хоче, в того велосипед постійно ламався, бо він його зовсім не підготував до подорожі… А так Ви – сам собі господар…Із тим чоловіком, інженером на пенсії, тепер періодично передзвонюємося.
– У Вас є якась мрія, куди б Ви хотіли дістатися велосипедом? До речі, скільки їх у Вас?
– П’ять німецьких різних марок, різного призначення, конфігурації. Я про них можу довго розповідати.А мрія у мене була і залишається. Я навіть почав реально вести до неї підготовку. Хочу доїхати до Парижа і, звісно, повернутися додому. Спочатку завадив ковід, а потім війна. Можливо, ця мрія здійсниться вже після нашої перемоги.
