Загиблого Героя російсько-української війни Олександра Чайку заводчани провели в останню путь 22 листопада цього року. Він був хоробрим воїном і захищав Україну з перших днів повномасштабного вторгнення рашистів. Пішов захищати рідну землю добровольцем, хоча й мав повне право на відстрочку.За ці більш ніж тридцять місяців війни смерть часто чатувала на Сашу на різних гарячих ділянках фронту, але обходила стороною. На жаль, до того фатального дня, коли він загинув у бою під Торецьком.
Пекло війни… Олександр Чайка був у самісінькому його гущі. Завдяки електронній переписці з сестрою Ольгою ми можемо поглянути на це пекло очима Саші. І ще раз пересвідчитися, що саме завдяки таким титанам рашистський чобіт не топче нині землю Полтавщини. У цих скупих фразах його листування з сестричкою і біль втрати побратимів, і люта ненависть до кацапні, і непохитна віра і жага до перемоги над ними…
Олександр був дуже доброю людиною і справжнім другом. З якою гіркотою і біллю він ділиться з Олею втратою свого товариша Михайла, якого він називає Мишаньком і з яким разом на фронті ще з 2022-го!
– Я йшов на позицію, побачив його живим, пішов далі робити свою роботу. Ми вижили. А Мишанька загинув і ще троє наших хлопців.Вони від нас приблизно за півтора кілометри, але ми не можемо до них вирватися, щоб їх забрати. Надія якась була в перші години. Але вже пройшла не одна доба… Мішу і хлопців тупо придавило бетонними блоками. Лежить десь під Авдіївкою, гниє. Закінчиться війна – заберемо додому.Його мамка пише мені щодня. А його вже немає. Я не знав, що казати. Казав, як є, що ще нічого не відомо, що пройшло лише троє діб…
Можна лише уявити, як тяжко було Саші пережити втрату свого бойового товариша. Як він зізнається сестрі після виконання бойового завдання:
– Немає чогось іншого. В тебе лише одне – зробити так, щоб повернутися і побачити знову друзів, із якими тебе відправили…
Молодший сержант Олександр Чайка обіймав посаду головного сержанта – командира міномета 1 мінометного відділення 2 мінометного взводу 1 мінометної батареї 2 механізованого батальйону.Під Авдіївкою тривали запеклі, кровопролитні бої довгі місяці. В один із періодів з Олександром не було зв’язку більше тижня. Рідні вже не знали, що й думати. Нарешті він обізвався до сестри.
– Привіт, у мене все добре. Подзвони мамці, скажи. Був на піхоті, то потрапили в оточення. Нас відрізали від наших. Чотири доби без води, боєприпасів. Ледве вийшли. Виходили однієї ночі з позицій до своїх по мінному полю майже два кілометри під мінометним і автоматним обстрілами. На собі тягнув переносну радіостанцію. Спальник там лишив, тепер мерзну…
А ось іще один епізод, коли Саша з групою піхоти потрапив у вороже оточення. Це теж було під Авдіївкою. Бій наші воїни витримали і з оточення вирвалися. Коли читаєш Сашину переписку з Олею, таке враження, що ніби сам перебуваєш десь в окопі й бачиш той героїзм, який Саша скромно називає «роботою».
– Вийшли всі, але «трьохсоті» є. Льоха був зі мною. Йому руку розірвало кулею. Я його в окопі пропускаю, щоб біг на перев’язку. Він пройшов, а я в цей момент виглядаю і бачу, як підар кидає на мене гранату.Я трішки встиг відхилитися – і вона вибухнула. У вухах гул, але розумію, що потрібно щось робити. Коротку чергу прямо в пику йому пустив – і набої скінчилися.Почав відходити потихеньку, міняю магазин. Піднімаю очі – вже другий стоїть. Коротше, ми вчотирьох тримали цілу роту, допоки в нас не скінчилися набої…
Побувши вимушено у піхоті, Олександр Чайка знову повернувся до звичних за роки війни артилерійських справ. Його мінометне відділення прикривало Коксохімічний комбінат, потім відхід третьої штурмової бригади з Авдіївки.А потім був червень–липень і бої під Вовчанськом, який рашисти розбили вщент. І сховатися було ніде, бо ворог бив і бив по місту. Як пише Саша, вони з побратимами заселилися в один із будинків. Але їх накрило ворожим обстрілом, будинок загорівся і всі речі хлопців згоріли. Знайшли перегодом іще одну умовно уцілілу будівлю, але їх знову накрили і знову всі речі були втрачені.Однак навіть за таких ситуацій цей відважний захисник не втрачає самоволодіння і навіть почуття гумору.
Цікавий фрагмент переписки Саші з Олею:
– Сьогодні в 6.30 почали стріляти, а в перервах – копати. І так до темна.
– Адже важко, мабуть?
– І це вже четверту добу так.
– Але хоч вода є і їжа?
– Головне – морально, а то все фігня.
– А морально як ти почуваєшся?
– Нормуль…
На вересень у бригаді, де воював Олександр Чайка, з 70 чоловік лишилося лише 25 бійців. Хлопців розкидали по різних підрозділах. Олександра призначають командиром другого відділення взводу управління Президентської бригади.У вересні 2024 року Олександра Чайку було нагороджено «Золотим хрестом» (наказ Головнокомандуючого ЗСУ від 28 серпня) та відзнакою «За оборону України» (наказ Президента України від 5 серпня).Розпочалася оборона Торецька. Підрозділ Олександра перекидають на цей гарячий напрямок. Протитанковою гарматою «Рапіра» вони нищать ворожу техніку і рашистів. У Сашиному відділенні – поповнення нових бійців, яких треба навчати, як воювати. І молодший сержант у бойовій обстановці передає новобранцям свій безцінний досвід воїна.Він взагалі по характеру був дуже добрим і завжди готовим поділитися останнім.
Пригадує сестра, як іще в навчальному центрі Олександр помітив, що один із хлопців не наїдається. То Саша віддав йому свою порцію.А як він любив домашніх тварин! В суворих буднях війни , в окопах вони – своєрідна розрядка для бійців.
Саша пише Олі:
– У нас група підтримки. Їм треба добре їсти. То як прибіжать три пси, та ще наших чотири кошеняти, кішка, то зразу банок п’ять тушонки розпаковуємо. Вони приходять до нас уранці й увечері майже в один час…На жаль, це були для нього лише короткі проміжки тиші. А так бої, бої. Він знав, за що воює і кого боронить. Олександр мав надвисоке почуття обов’язку перед країною і перед своєю родиною, своїми синами – Максимом, В’ячеславом і Олександром, яким виповнилося відповідно 10, 8 і 6 років.Пише Олі:
– Як би тяжко не було, я до перемоги буду, допоки здоров’я дозволить, допоки і буду. Сини підростуть, думаю зрозуміють. Вони розуміють, але не пояснять. І я їм теж……
16 листопада ворожа міна обірвала його життя, сповнене жагою перемоги. Це трапилося під Торецьком.Ось таким хай назавжди запам’ятається молодший сержант, командир мінометників Олександр Олександрович Чайка, уродженець Заводського. А для рідних Саша назавжди залишився найдорожчою людиною, з найсвітлішими спогадами про нього. Як, приміром, про це розповідає сестра Ольга:– У дитинстві мій брат був спокійний і скромний, шукав себе в різних напрямках, відвідував не один гурток. Ми з ним близнюки, народилися з різницею у півгодини. То якщо я відвідувала лише музичну школу по класу фортепіано, то мій брат у початкових класах ходив і на танцювальний гурток, і на гурток ракетобудування. Вже в старших класах бігав у Заводський будинок культури і вчився грати на духових інструментах.Взагалі вся наша родина, можна сказати, музична. Бо мама грає на фортепіано. Коли ми ще були малі, то мама грала, а ми всі гуртом співали. А тато грав на гітарі. Це були гарні музичні вечори.Гірко усвідомлювати, але Саші вже немає. І розумієш ту біль втрати для рідних, що вони вже ніколи не зберуться всі разом навколо мами і піаніно, як це було колись у дитинстві…
Фото з сімейного архіву родини Чайок
