Як же він мріяв про цю подорож! Це ж треба тільки уявити: Лохвиця – Київ – Париж! Більше шести тисяч кілометрів в обидві сторони! І цю фантастичну дистанцію Анатолій Сорока мав подолати на своєму велосипеді!

Про цього фаната велотуризму «Зоря» розповідала кілька років тому у статті «На велосипеді – до моря». Його можна віднайти на офіційному сайті «Зорі». Так ось, пригадалися його слова: «Моя мрія – доїхати велосипедом до Парижа». Тоді здалося, що це дійсно просто мрія. Але, як виявилося, це були не просто слова.

Десь на початку цьогорічного липня з Анатолієм Миколайовичем зустрілися на вулиці Ярослава Мудрого. Настрій у нього піднесений, очі горять:

– Усе, їдемо на Париж! Фізичний стан – просто супер. Хочу зробити собі такий подарунок до свого 60­ти річчя. 24-го у мене кругла дата, а 25-го рушаю в подорож, – радісно ділився він своїми планами. Кажу йому:

– Буде продовження теми, тільки цього разу – «Велосипедом до Парижа».

– Добре. Я з Танюшою (дружина – прим. автора) буду постійно на зв’язку. Вона буде в курсі – де я, – сказав на прощання.

А на початку серпня ми знову зустрілися на тій же вулиці. Настрій в Анатолія був не той:

– Нічого в мене не вийшло, – розпачливо якось промовив. І розповів як і що з ним трапилося.

Пізніше ми знову зустрілися і він у деталях повідомив про всі свої пригоди. І це була не розповідь невдахи. Навпаки – людина аналізувала, де вона помилилася. І вже десь подумки для себе вирішила, що наступного разу цього вже не допустить.

Взагалі його розповідь напрочуд пізнавальна і повчальна водночас. Особливо тим, хто захоплюється велотуризмом.

– Анатолію Миколайовичу, поділіться досвідом, як ви готувалися до свого веломарафону?

– Готувався цілий рік. І готувався по кількох напрямках. Перше – це фізична форма. Тому дуже багато тренувався. Останні півроку, з березня по кінець липня, я в середньому щомісяця до двох тисяч кілометрів накочував. Моя фізична готовність була просто чудова.

Друге – велосипед і екіпіровка. У мене велосипед  «Роуз» німецького виробництва. Зібраний просто ідеально. На одному із заводів мені переробили каретку. Гума японська. Багато інших компонентів – теж японські. Врахував усі можливі варіанти, тому мав необхідні запасні частини.

У мене на  велосипеді встановлені дискові гальма, механічні. Так надійніше, що довела і практика. Вони витримали важкі дороги в Карпатах і туди й назад.

Брав, звісно, запасний ланцюг. Я придумав своє ноу­хау, спеціальну суміш для змазування ланцюга, бо через кожні 500 кілометрів його потрібно змащувати. Придумане і випробуване мною мастило дозволяє ланцюгу служити утричі довше.

Звісно, що коли вирушаєш у таку далеку подорож продумуєш все до дрібниць.

Із дружиною ми пошили міцні але водночас і компактні дорожні сумки, що були розміщені по обидва боки велосипеда.

Я брав контактні туфлі. Це професійне взуття велогонщиків. У тебе розвантажується стопа. Бо в іншому взутті в тебе пальці ніг просто оніміють. А в контактних туфлях – ні. У горах у них менше навантаження на м’язи.

Звісно, що у місті у них не походиш, бо в шипах незручно. Тому я брав із собою для такої мети звичайні кросівки.

Від шолому принципово відмовився. Тримати на голові додаткові 300 з лишком грамів протягом 12 годин поїздки – зайвий клопіт і навантаження. Та і в Європі цього не вимагають.

І третє – це вибір маршруту. Ось із цим я прорахувався. Кілька разів його змінював, бо були вагання.

– Чому?

– Пояснюю. Першою була ідея їхати через Польщу. Це найпростіший маршрут. По­перше, він був більш ніж на 300 кілометрів коротший. А по­друге, пролягає по Європейській рівнині. Не потрібно їхати через Карпати.

Забігаючи наперед зауважу, що я подолав Карпатами в обидві сторони до 400 кілометрів. Ці гірські дороги забрали дуже багато сил. Потрібно ж ураховувати, що на велосипеді у мене ще 20 кілограмів багажу.

– Виходить, Ви таки через Польщу не поїхали?..

– Побоявся антиукраїнських настроїв, про які так часто розписують у соцмережах. У мене ж на сумках, що закріплені на задньому колесі, було написано «Київ – Париж. 6400 км» і реверсні стрілки, мовляв туди й назад. Думаю, ще якийсь українофоб причепиться. Як потім я вже з’ясував, ці побоювання були даремними.

Тепер розумію, що потрібно було їхати саме через Польщу.

Дуже шкода. Я ж у середньому за день проїздив десь 160 кілометрів. А переїхати Польщу – це близько 600 кілометрів. Тож днів би за 3–4 я б її переїхав повністю з мінімальним ризиком.

Тим більше, що в поляків дуже розвинута велоінфраструктура. Через кожні 20–30 кілометрів – велокемпінги. Можеш поставити намет. Поїсти. Перепочити. Багато дублюючих доріг, де велосипедистам дозволяється їхати поруч з автомобілями.

– Словом, перед Вами, Анатолію, постала дилема, як у тій казці: куди повернути – вліво, прямо чи вправо?

– Саме так. Через Польщу я побоявся їхати, а вирішив їхати через Угорщину. Як виявилося, це була моя фатальна помилка. Хоча я перелопатив увесь Інтернет і наче б для мене ніщо ніяких проблем не віщувало. Однак реальність виявилася набагато суворішою. Тут на законодавчому рівні, можна сказати, всі дороги для велосипедистів закриті.

– Не може бути!

– Ще й як може бути! Я тільки перетнув кордон, то відразу наткнувся на дорожні знаки, що забороняють проїзд велосипедом.

– Ви цікавилися, чому так?

– Кажуть, із метою безпеки самих велосипедистів. Дороги у них подекуди вузенькі. А за їхніми правилами, відстань від машини до велосипеда має бути не менше одного метра. Для водіїв, мовляв, незручності. Чи не простіше прибрати з дороги такого собі учасника дорожнього руху, як велосипедист? Що угорці «успішно» і зробили.

Їдеш, якесь сільце. Два поля зліва-справа огороджені колючим дротом і вже тобі проїзд велосипедом заборонено.  Я був у шоці.

А добила мене повністю ситуація у невеличкому містечку Вашарошнамень. Автобусна зупинка, куди можна було притулитися, але за 30 метрів знак, що велосипедом сюди заборонено заїздити. Така ж ситуація з автозаправками. Не знаю, можливо, це тільки в цьому регіоні.

У мене склалося враження, що це, мабуть, країна № 1, де повна дискредитація велосипедистів. По Угорщині я проїхав кілометрів 300, але не побачив їх жодного. З Україною – це небо і земля. Я їхав із Києва на Рівне, Львів і бачив сотні велогонщиків. Там такого немає і близько.

Казали, що є велодорога в Будапешті вздовж Дунаю. Але до столиці Угорщини потрібно ще якось доїхати 320 кілометрів.

Дізнався я про вело шляхи «Євровело 6». Але це не те, що мені підходить. Там так – їдеш по автобану, а потім раз – і твій маршрут звертає на якусь ґрунтову дорогу в полі. Буває, що треба пострибати кілометрів 2–3 по щебінці або по кореневищах у лісі. Для такого велотуриста-далекобійника, як я, який їде строго за компасом і заданим маршрутом, таке петляння не з руки. Плюс до всього, у мене важкий багаж на велосипеді. Але за їхніми мірками, це «Євровело 6».

– Мабуть, перехотілося далі їхати?

– Не перехотілося. Хоча й дошкуляв біль у ребрі.

– Де таке лихо трапилося?

– Це коли я переїздив українські Карпати, зокрема військовий міст на гірській річці Латориця. Мені залишалося кілометрів 40 до Мукачевого.

На тому мосту стояв собі вартовий. Стоїть собі та і стоїть. Я й проїхав. Аж метрів за 100 від того моста наздоганяють мене три здоровенні вівчарки і збивають мене з велосипеда.

Повертаюсь до того вартового, лаюся, що він мене не попередив. А він: «То собаки приблудні. Я тут ні до чого».

Проїхав від того місця ще кілометрів 20, так би мовити, на адреналіні та емоціях. Але далі як  почало те ребро боліти. Однак терплю, кручу педалі далі.

Перетнув кордон у Косино (це по-нашому), а по їхньому – Барабаш. Їду вже по Угорщині. Водії, чесно кажучи, хамовиті. Сигналять. Ледь тебе не випихають із дороги. Мовляв, велосипеду тут не можна.

На щастя, таких не багато. Угорці – люди гарні. І свою оцінку щодо них я змінив. Бо вони готові тобі допомогти. Бо я туди як заїхав, то не діяв ні «Водафон», ні роумінг. Словом, Інтернету у мене немає, зв’язку немає, навігації відповідно теж. Де я знаходжусь, куди їду?

Угорці мені підказують: увімкни голосовий перекладач, купуй нашу сім-картку та переходь на місцевого оператора зв’язку. Я ж їм відповідаю, що на митниці заплатив немалі гроші за нову єврокарту і мені обіцяли, що все буде «о’кей». Вона, правда, зв’язувала мене з дружиною хіба що з десятої спроби. Таня підняла на ноги всіх операторів в Україні, чого це немає зі мною зв’язку.

– І як же Ви вийшли з ситуації?

– У Ньїредьгаза зайшов у магазинчик. Звертаюсь до одного чоловіка і пробую на своїй скупій англійській пояснити йому свої проблеми. А він мені: «Та говоріть українською. Я з України.»

Як виявилося, він програміст. Довго возився, але «зробив» таки мені інтернет, щоправда, попрацював він хвилин 15.

Минув я Дебрецен. Місто розміром із Полтаву. Від’їхав кілометрів 30. До Будапешта ще 140. Ребро болить. Дорожні знаки постійно мені нагадують, що таким велотуристам тут аж ніяк не раді і що я граюся з вогнем – поліція мене може оштрафувати.

Тут іще моя дружина Таня якось таки до мене додзвонилася. До неї в Лохвицю приїхала сестра, яка довгий час проживає в Іспанії. І от що вона радить: «Анатолій хай повертається назад. Бо далі Австрія і Німеччина. Там у нього велосипед точно заберуть. Якщо  буде противитися, то й на 30 діб можуть заарештувати. Штраф оттакенний влуплять! А повернеться в Україну, то ще через суд гроші викачають. Ми, мовляв, усе це знаємо й це пройшли. Тож хай повертається додому».

Порадила ще, якщо я вже так хочу в Париж, то слід повернутися до Дебрецена, знайти залізничний вокзал, сісти на поїзд і доїхати до Парижа.

– Але цю ідею Ви, звісно, відхилили?

– Звичайно. З таким самим успіхом я міг би сісти на поїзд і в Києві. Але мені це не цікаво. Це повністю суперечить моєму світогляду.

Мене цікавив насамперед спортивний результат і можливість себе випробувати. Мені так хотілося, щоб на старості залишилися в пам’яті яскраві враження про цю веломандрівку до Парижа, що стала б утіленням моєї мрії. Це була б найнеординарніша подія в моєму житті. І найкращий подарунок до свого 60-річчя.

– І що ж Ви врешті вирішили?

– Повертатися назад в Україну. Спека стояла неймовірна – до 40 градусів. Ребро болить. Картаю себе, що не той маршрут обрав. Поїхав би через Польщу, було б і коротше, і мало б не тиждень зекономив би і часу, і своїх сил. Словом, крути не крути, але вийшло не так, як хотілося б.

З цими думками не помітив, як ненароком захватив шматок автобану. Угорські поліцейські не забарилися. Виходить із машини такий довготелесий, в окулярах. Показує мені рукою вгору – «Штраф буде во!» – задоволений такий. Присів я на бордюр. А що робити? Вже що буде, то буде. Поліцейські такі ділові, щось шиплять на своїй мові. Мені здається, що угорська, мабуть, найскладніша. Якесь одне суцільне шипіння.

Подаю їм свій закордонний паспорт. І вони раптом затихли. Бігають із моїм паспортом то в машину, то з машини.

Простягають мені телефон, штучний інтелект перекладає. Кажу їм: «Що у вас за країна? Інтернету немає, навігації немає, телефоном із десятої спроби хіба що додзвонитися. Ви забороняєте велосипедом їхати навіть по найгіршій дорозі. Одні знаки понаставляли. Це якийсь жах, а не країна!» Показую їм пальцем на свої дорожні сумки, де написано англійською «Київ – Париж. 6400 км»: «Ваша Угорщина мені не потрібна. Покажіть мені, як я маю проїхати. Бо це виглядає як ущемлення прав людини. Тому єдине, що хочу, це якось виїхати з вашої країни.»

Я їм ще й свій український внутрішній паспорт показав. Вони його фотографують, знову кудись дзвонять. Таке враження, що не знають, що зі мною робити. Такі ввічливі стали. Потім знову виходить той довготелесий, що лякав мене, каже: «Штрафу не буде.»

Коротше кажучи, провели вони мене на своїй поліцейській машині до другорядної дороги, що вела до кордону. Я їм подякував. Вже коли повернувся в Україну, то один бувалий чоловік зауважив, що мені напрочуд пощастило з тими угорськими поліцейськими. Інші могли б запросто причинити на добу-дві, так би мовити, для з’ясування обставин.

На пропускному митному пункті що угорські прикордонники, що наші здивувалися доволі ранньому моєму поверненню. Розповів про свої поневіряння. Поскаржився, чого ж ніхто мене не попередив, що в Угорщині зовсім не раді велосипедистам на автошляхах. На що один наш митник зауважив: «Треба було вам їхати через Словаччину. Там би не було ніяких проблем. І все таки Ви загалом подолали доволі довгий веломарафон. Чи не так?»

Так. Це швидше ультра-вело-марафон довжиною у 2500 кілометрів. Зараз, коли вже емоції мої вгамувалися, і велоподорож завершилася, слухаючи схвальні слова від інших велотуристів, тішусь тим, що я зробив те, що багатьом було просто не під силу. Погодьтеся, проїхати велосипедом відстань у 2500 кілометрів, та ще з двома десятками кілограмів багажу – це не просто.

– Без наполегливих тренувань тут не обійтися, звісно.

– І без тренувань, і без відповідних знань далеко не поїдеш. Коли ти в сідлі 12 годин, то відчуваєш колосальне навантаження на внутрішні органи – селезінку, нирки, печінку…

– Іде виснаження організму…

– Звісно, коли ти долаєш таку дистанцію, то маєш чітко розуміти що відбувається з твоїм організмом. Інакше просто виснажишся і зупинишся.

Приміром, щоб поповнити свою енергію, я через кожні 30 хвилин пив воду з медом. Щоб підтримувати рівень м’язів (це дуже важливо) з’їдав або п’ять фініків, або банан, або шоколадний батончик. І так через кожну годину марафону. Взагалі потрібно слідкувати за станом електролітів в організмі. Щоб ви розуміли, це такі мінеральні речовини в рідині організму, які мають електричний заряд і допомагають керувати роботою м’язів, нервів та водним балансом. (Натрій, калій, магній, кальцій, хлор і бікарбонат натрію – це все електроліти. Примітка автора). Коли людина сильно потіє під час занять спортом, вона втрачає воду і мінерали. Тоді виникають слабкість, судоми, втома. Тож я постійно додавав у воду регідрон. Словом, якщо не знаєш усіх цих секретів, то далеко на велосипеді не заїдеш.

– І все таки, Анатолію Миколайовичу, що ви відчуваєте під час такого веломарафону?

– Не знаю, чи мене зрозуміють, але коли ти їдеш, для тебе нічого іншого вже не існує. Ти наче переходиш в іншу реальність, можна сказати, в інший світ і живеш тільки цим. Словами цього не передати, це потрібно відчути.

– А як же щодо мрії про велотур Київ – Париж?

– У житті все можливо. Тому не кажу «ні»…