Ви тільки на хвильку уявіть початок цієї життєвої дороги – 2 грудня 1922 року! 100 років тому. Ще не було навіть створено СРСР – країни, в якій пройде 70 років життя нашої героїні. І на очах якої ця країна зникне з карти Землі. Натомість утвориться вимріяна століттями нова держава Україна. І вся історія українського народу ось уже 100 (!) років пропливає перед її очима.

Вже більше восьми років на сторінках «Зорі» ми пишемо літопис героїчної боротьби українського народу проти очманілої московії. Ми пишемо про лохвичан, які поклали на олтар перемоги над росією свої життя. Після повномасштабного вторгнення рашистів алея загиблих Героїв Лохвиччини, на жаль, поповнюється новими іменами. Але вони мають назавжди залишитися в нашій пам’яті.Вже більше восьми років на сторінках «Зорі» ми пишемо літопис героїчної боротьби українського народу проти очманілої московії. Ми пишемо про лохвичан, які поклали на олтар перемоги над росією свої життя. Після повномасштабного вторгнення рашистів алея загиблих Героїв Лохвиччини, на жаль, поповнюється новими іменами. Але вони мають назавжди залишитися в нашій пам’яті.Сьогодні мені б хотілося доповнити розповідь про Романа Бутка, мешканця села Юсківців, солдата української армії, якого провели в останню путь 13 жовтня. Я не випадково на початку зазначив, що вже вісім років ми пишемо про наших Героїв. Починаючи з 2014 року, ми практично були у кожній траурній процесії.Того ж дня, 13 жовтня, в Лохвиці прощалися з військовослужбовцем 46-ої окремої десантно-штурмової бригади Дмитром Гаврилком, який воював пліч-о-пліч зі своїм побратимом  Романом Бутком, і з яким разом і загинув у одному бліндажі, куди потрапив ворожий снаряд.На Іванівському цвинтарі в Лохвиці разом із сотнями містян ми віддали останні військові почесті Дмитру Гаврилку. Про обидві траурні процесії «Зоря» писала 21 жовтня №38. Однак сьогодні ми хочемо доповнити розповідь про Романа Бутка, виконуючи свій журналістський обов’язок як перед читачами, так і рідними загиблого Захисника України.Роман був справжнім воїном – безстрашним, сміливим і водночас світлим і добрим. Ми у цьому ще раз переконалися, слухаючи розповіді як його рідних та знайомих, так і бойових побратимів. Хай він назавжди таким залишиться в нашій історії.

Не знаю чи правий я, чи не правий, але коли триває кривава війна, коли щодня гинуть десятки наших Захисників і Захисниць, коли ми мало не з номера в номер публікуємо в «Зорі», як у наших трьох громадах проводжають загиблих воїнів у останню путь, коли бачимо сльози і ридання їх матерів і рідних, врешті, коли московія збирає півторамільйонне (!) військо очманілих убивць, які «жаждут мести», то найменше, чого б хотілося – так це знову занурюватися у гущу чвар, протистояння між очільником Лохвицької громади Віктором Радьком і групою депутатів у складі 14 чоловік, які є його опозицією. У соцмережах вони виклали свою позицію щодо небажання брати участь у сесійних засіданнях. Натомість міський голова запросив журналістів, щоб викласти своє бачення ситуації, яка виникла. Скажемо прямо, нездорової. Запросили на цю зустріч із ним і журналістів «Зорі». Природно, що ми не могли оминути можливості задати очільнику громади ряд запитань, що хвилюють лохвицьку спільноту, і не лише про сесійну роботу. Задавали запитання ми разом із Петром Сеником із Заводського, знайомим багатьом по Ютуб-каналу «Баба Яга проти».

Оля двічі тікала від «русского мира». Виросла в сім’ї медиків, тому й професію обрала не випадково. Але свою роботу бачить лише у вільній Україні, в якій вона народилася.Оля двічі тікала від «русского мира». Виросла в сім’ї медиків, тому й професію обрала не випадково. Але свою роботу бачить лише у вільній Україні, в якій вона народилася.Війна, що увірвалася на її рідну Харківщину відразу після 24 лютого, зумовила шукати порятунку навіть за кордоном. Однак доля сьогодні привела цю молоду жінку в Лохвицю, точніше у Лохвицьку міську лікарню, де Ольга Олександрівна Жукова працює невропатологом.Про те, як їй тут працюється, що довелося пережити, про її мрії та сподівання ми поговорили з Олею в довірливій розмові.

Кінець попереднього тижня ознаменувався двома культурними подіями в житті міста Лохвиці. Завдяки благодійним концертам удалося зібрати на підтримку української армії більше 140 тисяч гривень. Зокрема, на концерті братів Лобачів, що відбувся минулої неділі у центральному сквері нашого красивого міста, було зібрано майже 85 тисяч гривень.

Юрій був першим. Першим загиблим після 24 лютого, коли рашистська наволоч полізла на всю українську землю. Він розпочав той сумний чорний список загиблих лохвичан, які полягли в боях, виборюючи нашу незалежність.

Володимира Зінченка знаю давно, ще з часів, коли він у Ригах очолював місцеве сільгосппідприємство. До речі, доволі успішне.Володимира Зінченка знаю давно, ще з часів, коли він у Ригах очолював місцеве сільгосппідприємство. До речі, доволі успішне.Імпонує в його характері відкритість, своя позиція, думка. Водночас готовність визнати свою помилку, прийняти інше судження, якщо воно неправильне.Але найбільше, як на мене, підкуповує в ньому яскраво виражена патріотична, державницька позиція. Якщо доречно так висловитися, то Володимир Степанович – ярий українофоб, але в найпозитивнішому значенні цього слова.А ще він дитя двох епох, коли може об’єктивно, посилаючись на свій досвід, розставляти акценти на ту чи іншу подію.Тому напередодні Дня української державності Володимир Зінченко охоче поділився своїми думками щодо становлення держави України, її боротьби з ворожою ордою, висловив власну позицію про події, людей, що є уособленням минувшини і сьогодення.

Не перестаємо захоплюватися згуртованостю та самовідданостю українських людей, які готові жертовно робити все, аби вистояти у тяжкій борні з рашистською росією. Про одну з таких родин волонтерів мені хотілося розповісти вже давно. Але жінка навідріз відмовлялася, промовляючи: «Хай вже після нашої перемоги» або «Нічого такого ми не робимо». Однак останні події зумовили Олену заговорити.Не перестаємо захоплюватися згуртованостю та самовідданостю українських людей, які готові жертовно робити все, аби вистояти у тяжкій борні з рашистською росією. Про одну з таких родин волонтерів мені хотілося розповісти вже давно. Але жінка навідріз відмовлялася, промовляючи: «Хай вже після нашої перемоги» або «Нічого такого ми не робимо». Однак останні події зумовили Олену заговорити.– Мені так хочеться через «Зорю» подякувати всім небайдужим людям, сказати їм добре слово, просто крикнути: «Ви – найкращі!» – сказала вона під час нашої розмови.А хіба не найкращі? Коли мало не за тиждень зібрали кошти і придбали для бійців, які воюють зараз на Сході, такий необхідний їм транспорт.Олена Григорівна Середняк живе і трудиться у Вирішальному. Була підприємцем. Є депутатом Сенчанської сільської ради.

Валентин Кузьмич Дольський – єдиний, хто залишився з учасників Другої світової війни у Лохвицькій територіальній громаді. 24 червня йому виповнилося 95 років. Але, незважаючи на свій поважний вік, Валентин Кузьмич зберігає життєву енергію і оптимізм та має ясний розум.

Віки затріпотіли. Затремтіли руки. Зі старечих очей побігли сльози. Старий батько, тримаючи обома руками багряно-мармурового кольору коробочку з орденом, цілував її, наче торкався чола свого сина.