Грудневе повітря пахне магією і дивами! А ще у багатьох виникає спокуса зазирнути у майбутнє.

Колись давно одна лохвичанка, утворивши дзеркальний коридор, намагалася у потойбічних закапелках розгледіти обличчя судженого. За що отримала ляпаса – чи то від нього, чи від Долі…Грудневе повітря пахне магією і дивами! А ще у багатьох виникає спокуса зазирнути у майбутнє. Колись давно одна лохвичанка, утворивши дзеркальний коридор, намагалася у потойбічних закапелках розгледіти обличчя судженого. За що отримала ляпаса – чи то від нього, чи від Долі…В студентські роки моя сусідка по кімнаті Марина наважилася вийти опівночі на Андрія з гуртожитку і запитала у першого зустрічного, як його звати (за повір’ям, таке ім’я матиме й майбутній чоловік). Провісником Долі виявився турок із сусіднього гуртожитку. Він теж, мабуть, вийшов «погадать», бо запитав: «Как тя завут, машя?». І не дожидаючись відповіді, іноземець схватив першокурсницю в гарячі обійми, з яких їй допоміг вирватися чи то святий Андрій, чи невимовний переляк…

Зустрічаючи святковий грудень, ми з лохвичанками назгадували цілий міх народної мудрості, звичаїв і ворожінь, адже 4 грудня Мати-Земля засинала, щоб набратися сил до Благовіщення, а натомість навідувався час розгадування майбутнього! Виявляється, у прикметах криється неабияка сила! Наприклад, моя колега Таня Бартош розповідає: «Бабуся, вийшовши на город і не побачивши на небі жодної хмарини, розвертається і йде у двір зі словами: «Сьогодні картоплю саджати не будемо – для гарного врожаю треба, щоб хмари були!»

Сьогодні ви, наші шановні читачі, тримаєте в руках черговий номер «Зорі», але він у буквальному сенсі цього слова наповнений зовсім іншими кольорами, ніж звично. Те, до чого ми прагнули, відсьогодні поступово втілюємо у редакційну політику «Зорі» – переходимо до повнокольорового друку. Хай іще не всіх шпальт (бо це вартісно), але початок покладено.

Кожен із нас – це захоплююча книга зі своїм неповторним сюжетом, головними героями, які супроводжують по життю. Хтось, як наставники, інколи й несвідомі, які впливають на хід розгортання подій у нашому бутті. З іншими перетинаємося, щоб стати прикладом для них. Із третіми – щоб повірити у власні сили та мрії…Кожен із нас – це захоплююча книга зі своїм неповторним сюжетом, головними героями, які супроводжують по життю. Хтось, як наставники, інколи й несвідомі, які впливають на хід розгортання подій у нашому бутті. З іншими перетинаємося, щоб стати прикладом для них. Із третіми – щоб повірити у власні сили та мрії…Героїня інтерв’ю – Світлана Петрівна ВЕДМІДЬ – надзвичайно мудра і талановита особистість, яка у свої 85 не пориває дружбу із молодістю, ентузіазмом і творчістю!Наша бесіда з нагоди ювілею Світлани Петрівни – наче мандрівка у часі, яка огортає затишком теплих спогадів-історій героїні…

Пандемія коронавірусу, на жаль, стрімко шириться по всьому світу. Не є вийнятком і Україна, де на сьогодні зафіксовано майже півмільйона інфікованих.Колишній Лохвицький район дуже довго, наче осторонь, залишався «чистим» від цього небезпечного вірусу. Але станом на 3 листопада (коли номер «Зорі» здавався до друку) ми мали 219 випадків захворювання на коронавірус.Триває з ним боротьба.  У кожного вона своя. У попередніх публікаціях ми наводили поради медиків, в тім числі і лохвицьких. На жаль, дехто до них ставиться скептично. Тому ми до вашої уваги пропонуємо ексклюзивне інтерв’ю із людиною, яка не лише сама зіткнулася з COVID-19, а й пізнала страждання близьких їй людей.Про перебіг хвороби, як вона діє на людський організм, що потрібно робити в першу чергу, нарешті, про самовіддану роботу лохвицьких медиків розповідає  начальник відділу освіти Лохвицької РДА Тетяна ЯКОВЕНКО.

Це козацьке село, засноване вільними козаками 1660 року як Гапонівка, з 1936 по 1958 рік називалося Ворошилівка. Раніше було великим (1947-го – до 3,5 тис. мешканців), життя тут вирувало.Це козацьке село, засноване вільними козаками 1660 року як Гапонівка, з 1936 по 1958 рік називалося Ворошилівка. Раніше було великим (1947-го – до 3,5 тис. мешканців), життя тут вирувало.Запросив «Зорю» до Яблунівки, щоб розповіла про її сучасне життя-буття, лохвичанин Михайло, який, напевне, часто буває там.