Колись, коли я навчався в технікумі, М. П. Мостовий, викладач, людина з великим життєвим досвідом, сказав нам, молодим: «Житимете у важкий, але цікавий час». І сьогодні, пам’ятаючи ці слова мудрої людини, думаєш, куди ще «цікавіше» може бути?!

Про це диво техніки сучасної медицини у Лохвицькій лікарні мріяли давно. Бо його практичне застосування – це відразу кілька кроків уперед у плані діагностики. У великих містах у потужних медичних центрах КТ вже давно не виглядає диковинкою, як на периферії, де подібне обладнання здавалося недосяжним. Адже вартість його сягає більше 10 мільйонів гривень. А це серйозна сума.Хоча, можливо, коли ще був Лохвицький район, якби щасливо збіглися зірки на небі й помисли представників газового комплексу, обласної та урядової влади, таке медичне устаткування могло б з’явиться у Лохвицькій лікарні на порядок раніше. Але тоді не судилося.Втім, потрібно віддати належне головному лікарю Віктору Бурлею, який ділився планами щодо КТ ще років зо два тому, і не просто говорив, а доводив у різних високих кабінетах про необхідність для лохвицької медицини саме такого сучасного медобладнання. І ось ця мить настала – з 15 квітня у Лохвицькій лікарні запрацював комп’ютерний томограф.Що він собою являє? Хто його поставив? Які спеціалісти будуть на ньому працювати? На ці та інші запитання, мабуть, найточніше відповість керівник Лохвицької лікарні Віктор Бурлей.

У «Зорі» №16 від 22 квітня дебютувала нова рубрика «Без краватки». У наших творчих планах є бажання познайомити читачів з тим чи іншим керівником, життя і діяльність якого, як правило, публічні у сфері професійної діяльності. Але ось  особиста царина вподобань, інтересів, захоплень, поглядів на оточуючий світ, на людей, сім’ю, власне, на себе і ще багато чого іншого, що творить внутрішній світ Особистості – здебільшого залишається за кадром. Хоча саме ця сфера – цікава і повчальна, і дуже часто може більше говорити про людину і врешті про її професійні якості.Для дебюту ми обрали очільницю Сенчанської громади Наталію СЛІПУХОВУ.Наталія Вікторівна вже багато років перебуває на керівних посадах в органах місцевого самоврядування. Чи накладає тягар влади відбиток на її повсякденне життя? Які життєві принципи сповідує? Що цінує найбільше? На ці та ще багато інших запитань очільниця відповіла у розмові, що відбулася днями, якраз напередодні однієї симпатичної дати, яку вона відсвятківала цієї квітневої пори.Наперед зазначу, що Наталія Вікторівна виявилася напрочуд відвертою співрозмовницею і не уникала відповідей на будь-яке запитання. Власне, сам хід нашої бесіди цьому підтвердження.Розпочали ще з дитинства Наталії Марусіченко (таким було її дівоче прізвище), згадали батьків – Віктора Михайловича та Віру Максимівну. До цього додався цікавий і, можна сказати, символічний штрих до біографії. Її дід – Максим Ілліч Базіль був головою сільської ради у Хорольському районі.Тож Наталія, виходить, повторила його шлях.

Вони цілодобово несуть бойове чергування. А коли приходить тривожний сигнал до служби «101», вони першими йдуть у вогняне пекло, щоб рятувати чиєсь життя, при цьому ризикуючи власним.17 квітня вогнеборці Державної служби з надзвичайних ситуацій відзначають своє професійне свято – День пожежної охорони. Напередодні ми поговорили з начальником Лохвицького районного сектору Головного управління ДСНС у Полтавській області, підполковником служби цивільного захисту Олександром Сілютіним. У ході розмови, звичайно, торкнулися поточних справ служби, але ще більше поговорили про її майбутнє. А воно в світлі адміністративних реформ (подекуди абсурдних за змістом) виглядає тривожно. Власне, з приводу цих реформ і розпочалася наша бесіда.

Цікава штука – життя. Тільки швидкоплинна. Роки летять, наче трійка вороних на широкому шляху, обабіч якого залишаються лише події…

Востаннє Микола Бондар давав широке інтерв’ю «Зорі» років із п’ять тому. Багато що відбулося і змінилося за цей час. Тим цікавіше було почути його судження не лише про цей п’ятирічний його життєвий проміжок, а й загалом про те, що переживаємо ми всі зараз разом. Тим більше, що й привід поговорити підвернувся доречний – Миколі Митрофановичу  у день Благовіщення, виповнилося 55 років. З чим його ми і вітаємо.

Ми з ним розмовляємо у просторому кабінеті, стіни якого зберегли епоху 90-х років, коли тодішній колгосп імені Ілліча очолював справжній господар, непересічна Особистість Григорій Іванович Андрусенко. Саме завдяки йому Токарі набули тої упорядкованості в забудові, що збереглася і понині в центрі села.Меморіальна дошка Г. І. Андрусенку є на приміщенні контори СВК «Токарі». А сам Микола Бондар завжди з вдячністю згадує свого наставника. І, між іншим, не соромиться від того, що сидить за тим столом, за яким, свого часу, сидів і Григорій Іванович.

– А навіщо щось змінювати, коли меблі такі всі добротні, прослужать ще сотню літ. Просто викинути гроші, бо так сьогодні модно – я не хочу. Хай краще вони послужать у наших спільних, господарських справах.

Власне, і сама розмова з ювіляром теж точилася здебільшого про справи загальні, аніж його особисті.Розпочали, приміром, з господарських. Зокрема, як функціонує СВК «Токарі», яких пріоритетів дотримується у своїй діяльності?