Ветеринарним лікарем він мріяв стати ще з дитинства. Можливо, цей вибір було зроблено тоді, коли удома захворіла улюблена корова. Думали, що вже все – втратили годувальницю. Але ні – її врятував комишнянський колгоспний ветлікар Григорій Іванович Кутас. Про це згадує Михайло Іванович Черкас, із яким ми поспілкувалися напередодні його 70­-річного ювілею, який він відзначив 17 лютого.

Дуже цікава подія в культурно-мистецькому житті Сенчанської громади відбулася напередодні цього року. В Жданах була відкрита виставкова зала з колекцією найрізноманітнішої української вишивки. Уже сам факт популяризації народних традицій у невеликому сільському населеному пункті викликає повагу. А коли знайомишся з організаторами цієї колоритної виставки, ще й захоплюєшся сподвижництвом людей, які бережно ставляться до історії українства, його творчого надбання, що налічує не одне століття. Невипадково і сама назва це уособлює – виставка аматорів та митців народного мистецтва імені Лідії Нагоги.Прикметно, що організатором і творцем виставкової зали є уродженка Жданів Ольга Дерев’янко (по-дівочому Нагога), і відкриття цієї зали є ще і даниною пам’яті рідній мамі. Ольга Михайлівна виявилася напрочуд комунікабельною і цікавою співрозмовницею. А про українську вишивку, як я зрозумів, вона може розповідати годинами. Але розпочали ми розмову зі спогадів про її маму, чиїм іменем Ольга Михайлівна вирішила увіковічнити виставкову залу у рідному селі.

Не раз вже писав, що волонтерська робота тримається на ентузіастах. І свідчень цьому можна навести доволі багато. Ще одним підтвердженням цьому є плетіння маскувальних сіток невеликою групою корсунівчан. За один рік вони сплели і віддали на потреби української армії до пів сотні маскувальних сіток. Як цього вдалося досягнути, розповідає директор Корсунівського сільського будинку культури Таміла Сахно.

У листопаді цього року виповнилося 50 років відтоді, як відкрив свої двері новий районний Будинок культури. Про передісторію його спорудження та про різноманітне мистецьке життя у новому закладі культури розповідь у цій статті. Це свого роду ретроспектива минулого, яке ми маємо пам’ятати.

Загиблого Героя російсько-української війни Олександра Чайку заводчани провели в останню путь 22 листопада цього року. Він був хоробрим воїном і захищав Україну з перших днів повномасштабного вторгнення рашистів. Пішов захищати рідну землю добровольцем, хоча й мав повне право на відстрочку.

Цієї неділі Україна переходить на зимовий час. Все традиційно, як це робили протягом багатьох останніх років. Однак є одне «але» – Верховна Рада прийняла закон про перехід на зимовий час і неповернення потім на літній. Цей закон має підписати Президент України.Цієї неділі Україна переходить на зимовий час. Все традиційно, як це робили протягом багатьох останніх років. Однак є одне «але» – Верховна Рада прийняла закон про перехід на зимовий час і неповернення потім на літній. Цей закон має підписати Президент України.Тим часом, ми вирішили порозпитувати наших земляків – «як вони взагалі ставляться до переходу то на зимовий, то на літній час?» У підсумку відповіді людей виявилися полярно різними. Але це нормально, бо у кожної людини є своя думка.Тож що говорить глас народу?

Символічно, що це трапилося 1 жовтня, коли країна відзначала День захисників і захисниць. Тож слідом за Алеями Пам’яті, які раніше урочисто відкриті у Корсунівці, Ісківцях і Вирішальному – тепер таке святе місце є і в центрі Сенчанської громади. Якщо у старостатах на банерах розміщували по кілька портретів Героїв-земляків, то у Сенчі кожен окремий банер розповідає про загиблого воїна-захисника.

Часи, коли про пожежників ходили анекдоти, сьогодні минули. По-перше, і час не той, а по-друге, кордони функціональних обов’язків працівників цієї колишньої пожежної служби значно ширші. Навіть у самій назві «служба з надзвичайних ситуацій» є щось усеохоплююче.

Є люди, які мене просто дивують. Із Анатолієм Сорокою, який торгує комбікормами, я часто перетинаюсь на Лохвицькому ринку. У нас завжди є спільна тема – місто Іванків, що поблизу Чорнобиля. Анатолій там народився, довго проживав, а мені там випало працювати три з половиною роки у місцевій газеті «Трибуна праці».