Не знаю чи правий я, чи не правий, але коли триває кривава війна, коли щодня гинуть десятки наших Захисників і Захисниць, коли ми мало не з номера в номер публікуємо в «Зорі», як у наших трьох громадах проводжають загиблих воїнів у останню путь, коли бачимо сльози і ридання їх матерів і рідних, врешті, коли московія збирає півторамільйонне (!) військо очманілих убивць, які «жаждут мести», то найменше, чого б хотілося – так це знову занурюватися у гущу чвар, протистояння між очільником Лохвицької громади Віктором Радьком і групою депутатів у складі 14 чоловік, які є його опозицією. У соцмережах вони виклали свою позицію щодо небажання брати участь у сесійних засіданнях. Натомість міський голова запросив журналістів, щоб викласти своє бачення ситуації, яка виникла. Скажемо прямо, нездорової. Запросили на цю зустріч із ним і журналістів «Зорі». Природно, що ми не могли оминути можливості задати очільнику громади ряд запитань, що хвилюють лохвицьку спільноту, і не лише про сесійну роботу. Задавали запитання ми разом із Петром Сеником із Заводського, знайомим багатьом по Ютуб-каналу «Баба Яга проти».

Оля двічі тікала від «русского мира». Виросла в сім’ї медиків, тому й професію обрала не випадково. Але свою роботу бачить лише у вільній Україні, в якій вона народилася.Оля двічі тікала від «русского мира». Виросла в сім’ї медиків, тому й професію обрала не випадково. Але свою роботу бачить лише у вільній Україні, в якій вона народилася.Війна, що увірвалася на її рідну Харківщину відразу після 24 лютого, зумовила шукати порятунку навіть за кордоном. Однак доля сьогодні привела цю молоду жінку в Лохвицю, точніше у Лохвицьку міську лікарню, де Ольга Олександрівна Жукова працює невропатологом.Про те, як їй тут працюється, що довелося пережити, про її мрії та сподівання ми поговорили з Олею в довірливій розмові.

Кінець попереднього тижня ознаменувався двома культурними подіями в житті міста Лохвиці. Завдяки благодійним концертам удалося зібрати на підтримку української армії більше 140 тисяч гривень. Зокрема, на концерті братів Лобачів, що відбувся минулої неділі у центральному сквері нашого красивого міста, було зібрано майже 85 тисяч гривень.

Юрій був першим. Першим загиблим після 24 лютого, коли рашистська наволоч полізла на всю українську землю. Він розпочав той сумний чорний список загиблих лохвичан, які полягли в боях, виборюючи нашу незалежність.

Володимира Зінченка знаю давно, ще з часів, коли він у Ригах очолював місцеве сільгосппідприємство. До речі, доволі успішне.Володимира Зінченка знаю давно, ще з часів, коли він у Ригах очолював місцеве сільгосппідприємство. До речі, доволі успішне.Імпонує в його характері відкритість, своя позиція, думка. Водночас готовність визнати свою помилку, прийняти інше судження, якщо воно неправильне.Але найбільше, як на мене, підкуповує в ньому яскраво виражена патріотична, державницька позиція. Якщо доречно так висловитися, то Володимир Степанович – ярий українофоб, але в найпозитивнішому значенні цього слова.А ще він дитя двох епох, коли може об’єктивно, посилаючись на свій досвід, розставляти акценти на ту чи іншу подію.Тому напередодні Дня української державності Володимир Зінченко охоче поділився своїми думками щодо становлення держави України, її боротьби з ворожою ордою, висловив власну позицію про події, людей, що є уособленням минувшини і сьогодення.

Не перестаємо захоплюватися згуртованостю та самовідданостю українських людей, які готові жертовно робити все, аби вистояти у тяжкій борні з рашистською росією. Про одну з таких родин волонтерів мені хотілося розповісти вже давно. Але жінка навідріз відмовлялася, промовляючи: «Хай вже після нашої перемоги» або «Нічого такого ми не робимо». Однак останні події зумовили Олену заговорити.Не перестаємо захоплюватися згуртованостю та самовідданостю українських людей, які готові жертовно робити все, аби вистояти у тяжкій борні з рашистською росією. Про одну з таких родин волонтерів мені хотілося розповісти вже давно. Але жінка навідріз відмовлялася, промовляючи: «Хай вже після нашої перемоги» або «Нічого такого ми не робимо». Однак останні події зумовили Олену заговорити.– Мені так хочеться через «Зорю» подякувати всім небайдужим людям, сказати їм добре слово, просто крикнути: «Ви – найкращі!» – сказала вона під час нашої розмови.А хіба не найкращі? Коли мало не за тиждень зібрали кошти і придбали для бійців, які воюють зараз на Сході, такий необхідний їм транспорт.Олена Григорівна Середняк живе і трудиться у Вирішальному. Була підприємцем. Є депутатом Сенчанської сільської ради.

Валентин Кузьмич Дольський – єдиний, хто залишився з учасників Другої світової війни у Лохвицькій територіальній громаді. 24 червня йому виповнилося 95 років. Але, незважаючи на свій поважний вік, Валентин Кузьмич зберігає життєву енергію і оптимізм та має ясний розум.

Віки затріпотіли. Затремтіли руки. Зі старечих очей побігли сльози. Старий батько, тримаючи обома руками багряно-мармурового кольору коробочку з орденом, цілував її, наче торкався чола свого сина.

Є люди, з якими можна говорити годинами. І не про будь-що, а відкривати для себе історію цілої родини. Та не тільки, власне, родини, а й історію свого міста, краю, навіть країни. Ось таким співрозмовником є лохвичанин Борис Наумович Урецький. Він – один зі старожилів Лохвиці. Такі люди ще цінні й тим, що несуть у собі цілий пласт знань різних епох, які їм довелося пройти за своє життя.Борису Наумовичу торік виповнилося 80. Багато хто з жителів Лохвицького району знає його як колишнього директора Червонозаводського хлібозаводу. Він активно долучався, коли єврейська община кілька років тому проводила заходи, пов’язані з трагічною історією Лохвиці. В «Зорі» ми не раз писали про трагічні події у травні 1942 року, коли фашисти біля околиці Лохвиці – Благодарівки – розстріляли сотні євреїв, жителів Лохвиці.Для багатьох – він корінний лохвичанин. Хоча історія його непростого життя насправді відкриває багато незвіданого. Для молодого покоління лохвичан це беззаперечно.Та, власне, не лише для молодого.У кількохгодинній, ґрунтовній, неквапливій розмові Борис Наумович через призму свого життєвого шляху повідав цілу сагу, адже йому випало жити на зламі двох епох. І слухаючи його спогади, що повертали пам’ять майже на 80 років назад, я ловив себе на думці – як вразливо вони переплітаються зі сьогоднішньою реальністю. Бо людство навіть не могло припустити, що жахливе, потворне обличчя війни може знову з’явитися у ХХІ століття. На жаль, концентроване зло прийшло з одурманеної фашизмом росії. І чорна карта випала саме на долю України. Сподіваємося і віримо, що всю цю рашистську наволоч разом зі зрадниками, що плюнули неньці-Україні в обличчя, буде вигнано з нашої землі.А тепер зануримося у світ спогадів Бориса Наумовича Урецького.