Володимира Зінченка знаю давно, ще з часів, коли він у Ригах очолював місцеве сільгосппідприємство. До речі, доволі успішне.Володимира Зінченка знаю давно, ще з часів, коли він у Ригах очолював місцеве сільгосппідприємство. До речі, доволі успішне.Імпонує в його характері відкритість, своя позиція, думка. Водночас готовність визнати свою помилку, прийняти інше судження, якщо воно неправильне.Але найбільше, як на мене, підкуповує в ньому яскраво виражена патріотична, державницька позиція. Якщо доречно так висловитися, то Володимир Степанович – ярий українофоб, але в найпозитивнішому значенні цього слова.А ще він дитя двох епох, коли може об’єктивно, посилаючись на свій досвід, розставляти акценти на ту чи іншу подію.Тому напередодні Дня української державності Володимир Зінченко охоче поділився своїми думками щодо становлення держави України, її боротьби з ворожою ордою, висловив власну позицію про події, людей, що є уособленням минувшини і сьогодення.
Не перестаємо захоплюватися згуртованостю та самовідданостю українських людей, які готові жертовно робити все, аби вистояти у тяжкій борні з рашистською росією. Про одну з таких родин волонтерів мені хотілося розповісти вже давно. Але жінка навідріз відмовлялася, промовляючи: «Хай вже після нашої перемоги» або «Нічого такого ми не робимо». Однак останні події зумовили Олену заговорити.Не перестаємо захоплюватися згуртованостю та самовідданостю українських людей, які готові жертовно робити все, аби вистояти у тяжкій борні з рашистською росією. Про одну з таких родин волонтерів мені хотілося розповісти вже давно. Але жінка навідріз відмовлялася, промовляючи: «Хай вже після нашої перемоги» або «Нічого такого ми не робимо». Однак останні події зумовили Олену заговорити.– Мені так хочеться через «Зорю» подякувати всім небайдужим людям, сказати їм добре слово, просто крикнути: «Ви – найкращі!» – сказала вона під час нашої розмови.А хіба не найкращі? Коли мало не за тиждень зібрали кошти і придбали для бійців, які воюють зараз на Сході, такий необхідний їм транспорт.Олена Григорівна Середняк живе і трудиться у Вирішальному. Була підприємцем. Є депутатом Сенчанської сільської ради.
Валентин Кузьмич Дольський – єдиний, хто залишився з учасників Другої світової війни у Лохвицькій територіальній громаді. 24 червня йому виповнилося 95 років. Але, незважаючи на свій поважний вік, Валентин Кузьмич зберігає життєву енергію і оптимізм та має ясний розум.
Віки затріпотіли. Затремтіли руки. Зі старечих очей побігли сльози. Старий батько, тримаючи обома руками багряно-мармурового кольору коробочку з орденом, цілував її, наче торкався чола свого сина.
Є люди, з якими можна говорити годинами. І не про будь-що, а відкривати для себе історію цілої родини. Та не тільки, власне, родини, а й історію свого міста, краю, навіть країни. Ось таким співрозмовником є лохвичанин Борис Наумович Урецький. Він – один зі старожилів Лохвиці. Такі люди ще цінні й тим, що несуть у собі цілий пласт знань різних епох, які їм довелося пройти за своє життя.Борису Наумовичу торік виповнилося 80. Багато хто з жителів Лохвицького району знає його як колишнього директора Червонозаводського хлібозаводу. Він активно долучався, коли єврейська община кілька років тому проводила заходи, пов’язані з трагічною історією Лохвиці. В «Зорі» ми не раз писали про трагічні події у травні 1942 року, коли фашисти біля околиці Лохвиці – Благодарівки – розстріляли сотні євреїв, жителів Лохвиці.Для багатьох – він корінний лохвичанин. Хоча історія його непростого життя насправді відкриває багато незвіданого. Для молодого покоління лохвичан це беззаперечно.Та, власне, не лише для молодого.У кількохгодинній, ґрунтовній, неквапливій розмові Борис Наумович через призму свого життєвого шляху повідав цілу сагу, адже йому випало жити на зламі двох епох. І слухаючи його спогади, що повертали пам’ять майже на 80 років назад, я ловив себе на думці – як вразливо вони переплітаються зі сьогоднішньою реальністю. Бо людство навіть не могло припустити, що жахливе, потворне обличчя війни може знову з’явитися у ХХІ століття. На жаль, концентроване зло прийшло з одурманеної фашизмом росії. І чорна карта випала саме на долю України. Сподіваємося і віримо, що всю цю рашистську наволоч разом зі зрадниками, що плюнули неньці-Україні в обличчя, буде вигнано з нашої землі.А тепер зануримося у світ спогадів Бориса Наумовича Урецького.
Минулого тижня у Токарях провели в останню путь Героя сучасності, відданого захисника Батьківщини Володимира Тищенка.
Навіть у страшному сні не міг ще місяць тому уявити, що доведеться, як журналісту, описувати стільки трагічних подій на моїй любій серцю Лохвиччині. А все через те, що у наш мирний дім увірвалися рашистські окупанти. Не «наївшись» у 2014-му Криму і частини Донбасу, кремлівський боягузливий карлик, що десь переховується у бункері чи то за Уралом, чи в Забайкаллі, вирішив у своїх «царських» мареннях захопити і всю Україну.
Бодаквяни проводжали в останню путь Героя, свого земляка, низько схиливши голови і стоячи на колінах. Це був прояв найвищої людської Поваги до воїна-захисника, який віддав своє життя, захищаючи свою Батьківщину від російського агресора. Віроломна війна, розпочата кремлівською клікою на чолі з путіним, забрала життя ще одного українця. Українця, який у цивільному бутті займався благородними, мирними справами. Але, коли над Україною нависала небезпека, коли рашистська росія сунула на наші землі, він брав до рук зброю і ставав на захист рідної Батьківщини.
– Мій синочку! Моя кровинко! Материнський плач розривав всю округу, сповіщаючи про горе. Велике горе. У Васильках на селянському обійсті прощалися із загиблим Захисником України Юрієм Лисенком. Він загинув 2 березня в зоні Операції об’єднаних сил біля Лисичанська. Поліг смертю хоробрих, захищаючи українську землю від рашистської навали російських окупантів.
Такого бойового, патріотичного духу Україна ще не знала ніколи! І нас російсько-путінському фашизму не здолати ніколи! Як влучно висловився мій земляк – лохвичанин: «Він може тимчасово окупувати якусь територію, але він ніколи не окупує нашу душу і розум».
У Полтаві нагородили переможців щорічного творчого конкурсу «Журналіст року 2021». За словами директора Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА Вікторії Пилипенко, переможців виз...
Лохвицька районна газета «Зоря» – одна з найстаріших районок у Полтавській області: їй виповнилося 109 років! Вперше видання вийшло в світ 2 січня 1912 року під логотипом «Вісник Лохвицького земства», пізніше змінило назву на «Л...
