Бодаквяни проводжали в останню путь Героя, свого земляка, низько схиливши голови і стоячи на колінах. Це був прояв найвищої людської Поваги до воїна-захисника, який віддав своє життя, захищаючи свою Батьківщину від російського агресора. Віроломна війна, розпочата кремлівською клікою на чолі з путіним, забрала життя ще одного українця. Українця, який у цивільному бутті займався благородними, мирними справами. Але, коли над Україною нависала  небезпека, коли рашистська росія сунула на наші землі, він брав до рук зброю і ставав на захист рідної Батьківщини.

– Мій синочку! Моя кровинко! Материнський плач розривав всю округу, сповіщаючи про горе. Велике горе. У Васильках на селянському обійсті прощалися із загиблим Захисником України Юрієм Лисенком. Він загинув 2 березня в зоні Операції об’єднаних сил біля Лисичанська. Поліг смертю хоробрих, захищаючи українську землю від рашистської навали російських окупантів.

Такого бойового, патріотичного духу Україна ще не знала ніколи! І нас російсько-путінському фашизму не здолати ніколи!  Як влучно висловився мій земляк – лохвичанин: «Він може тимчасово окупувати якусь територію, але він ніколи не окупує нашу душу і розум».

Путлер віроломно пішов у наступ на всю Україну. І отримує по зубах на всіх фронтах. В умовах воєнного стану живе і Лохвицька громада. Створено оперативний штаб. Організовано загін територіальної оборони. Працюють волонтери. Виконують свою роботу комунальні та соціальні служби.

Перед лицем великої біди, коли російська орда хоче повномасштабного вторгнення в суверенну, самостійну Україну – як ніколи потрібне єднання і згуртованість нашого народу. А ще уміння боронити свою землю, вміти надати першу медичну допомогу, чітко знати свій маневр – як діяти, що робити і що потрібно першочергово в умовах війни.

Чудернацький заголовок, як калька від назви колись відомого радянського фільму, прийшов на думку, коли сів обмірковувати ситуацію, що склалася в Лохвицькій міській раді після двох останніх її сесійних засідань.

«Христос хрещається!» – «В річці Йордан!» Так 19 січня на Хрещення Господнє або, як в народі говорять,  Водохреще, завершився цикл новорічно-різдвяних свят.

Дорога до Старого Хутора була пустинною. Типовий краєвид, як для цієї зимової пори – скошені поля після кукурудзи, хоча й траплялися ще площі, де ця цариця полів чекала свого обмолоту. Зеленіли клапті озимини, чорніли валки зябу.

Їх доволі багато в нинішньому бурхливому житті. І вони так тісно переплетені між собою, що відразу важко розрізнити чия ж правда «найправильніша», коли за наче б правильними словами ховаються власні інтереси й амбіції і коли це веде до суцільного краху. Десь такі філософські думки не полишали спокою під час двох подій, безпосереднім учасником яких протягом останніх днів мені довелося бути. Ці події між собою тісно пов’язані, бо стосуються майбутнього нашого Лохвицького краю і медицини зокрема.

«На тихій станції зійду»… – чомусь згадалися слова із популярної в радянські часи естрадної пісні на під’їзді до залізничної станції «Сенча»… Настільки навкруги було тихо, без звичайного лягання залізничних вагонів, незамовкаючого голосу диспетчера з гучномовця, пасажирської суєтні.