Із перших днів війни в Лохвицькому міському Будинку культури розмістився Центр підтримки внутрішньо переміщених осіб. Як його створила Лохвицька громада, чим саме він займається, де селяться прибулі до Лохвиччини, що розповідають волонтерам біженці – «Зорі»  розповіли начальник відділу культури Лохвицької міської ради Сергій Марченко та головний спеціаліст відділу Наталія Плюйко.

Навіть у страшному сні не міг ще місяць тому уявити, що доведеться, як журналісту, описувати стільки трагічних подій на моїй любій серцю Лохвиччині. А все через те, що у наш мирний дім увірвалися рашистські окупанти. Не «наївшись» у 2014-му Криму і частини Донбасу, кремлівський боягузливий карлик, що десь переховується у бункері чи то за Уралом, чи в Забайкаллі, вирішив у своїх «царських» мареннях захопити і всю Україну.

Бодаквяни проводжали в останню путь Героя, свого земляка, низько схиливши голови і стоячи на колінах. Це був прояв найвищої людської Поваги до воїна-захисника, який віддав своє життя, захищаючи свою Батьківщину від російського агресора. Віроломна війна, розпочата кремлівською клікою на чолі з путіним, забрала життя ще одного українця. Українця, який у цивільному бутті займався благородними, мирними справами. Але, коли над Україною нависала  небезпека, коли рашистська росія сунула на наші землі, він брав до рук зброю і ставав на захист рідної Батьківщини.

– Мій синочку! Моя кровинко! Материнський плач розривав всю округу, сповіщаючи про горе. Велике горе. У Васильках на селянському обійсті прощалися із загиблим Захисником України Юрієм Лисенком. Він загинув 2 березня в зоні Операції об’єднаних сил біля Лисичанська. Поліг смертю хоробрих, захищаючи українську землю від рашистської навали російських окупантів.

Такого бойового, патріотичного духу Україна ще не знала ніколи! І нас російсько-путінському фашизму не здолати ніколи!  Як влучно висловився мій земляк – лохвичанин: «Він може тимчасово окупувати якусь територію, але він ніколи не окупує нашу душу і розум».