Дорога до Старого Хутора була пустинною. Типовий краєвид, як для цієї зимової пори – скошені поля після кукурудзи, хоча й траплялися ще площі, де ця цариця полів чекала свого обмолоту. Зеленіли клапті озимини, чорніли валки зябу.

Про культурні діла на селі, їхній сенс, потрібність для інших – говоримо із директором Світланою КИБКАЛО, художнім керівником Анатолієм КИБКАЛОМ та учасниками народної самодіяльності Токарівського сільського Будинку культури. А також про те, як жага творити підганяє в господарських справах!

Їх доволі багато в нинішньому бурхливому житті. І вони так тісно переплетені між собою, що відразу важко розрізнити чия ж правда «найправильніша», коли за наче б правильними словами ховаються власні інтереси й амбіції і коли це веде до суцільного краху. Десь такі філософські думки не полишали спокою під час двох подій, безпосереднім учасником яких протягом останніх днів мені довелося бути. Ці події між собою тісно пов’язані, бо стосуються майбутнього нашого Лохвицького краю і медицини зокрема.

Лохвицькі рибалки вирішили зарибнити річку, де рибу десятиліттями винищують браконьєри, залишаючи справжнім риболовам зовсім мало шансів на улов. 79 чоловік зібрали 16,5 тис. грн, ініціатори купили і привезли рибу. Та зненацька на березі з’явилися рибінспектори й заходилися перешкоджати випусканню рибинок…

«На тихій станції зійду»… – чомусь згадалися слова із популярної в радянські часи естрадної пісні на під’їзді до залізничної станції «Сенча»… Настільки навкруги було тихо, без звичайного лягання залізничних вагонів, незамовкаючого голосу диспетчера з гучномовця, пасажирської суєтні.